Друкувати
Неділя, Травень 26, 2019 - 21:56

Візантійський синдром: постімперські хроніки України в 100 000 слів

Листопад 2016

Політична публіцистика – не надто щасливий на наших теренах жанр, якщо навіть рахувати до нього ура-патріотичні збірки радянського та вже «незалежноукраїнського» часів і нечисленні опозиційні сам-, там- та всілякі дрібнотиражні видання мало не для приватного вжитку. Щось із того було малоцікавим, брехливим і непривабливим, щось – забороненим і небезпечним, а в останні часи найчастіше просто недоступним і невідомим.

В кожному з тринадцяти нарисів книжки Леоніда Капелюшного, попри її назву, різною мірою присутня не лише сучасна (після 1991 року) історія України, але й давніша, від «імперської» до давньоруської чи навіть іще далі у глиб віків. Найбільше її, мабуть, у нарисі «Голодомор». Датований 1993 роком твір ніяк не втратить актуальности, адже призначено його не фахівцям-історикам чи інтелектуалам, а загалові українців, яким і досі треба доводити, що голодомор таки був. Не менш корисні для них нариси «Без Чорновола», «Сороковини» (про тяжкий спадок сталінізму), «Кому історія – маґістра? З приводу непрозорого Указу № 238/2002», де йдеться не лише про відзначення 350-річчя Переяславської ради, але й про сумнозвісну ініціятиву узгодження спірних питань російської та української історії у підручниках «на рівні міжурядових взаємин».

Одинока серйозна хиба книжки (хоча, може, це суб’єктивний закид) – надто ненаукове й упереджене ставлення до історії Візантії, складників візантійської цивілізації тощо. Закладене ще в часи Просвітництва уявлення, за яким суть візантійства нібито становлять «подвійні стандарти в політиці й моралі, віроломство, заздрощі, захланність, казнокрадство, зрадливість, підступність, надзвичайна жорстокість, вседозволеність у боротьбі за владу, відсутність будь-яких застережень для можновладців», несприйнятне для сучасного візантиніста. Підживлювати антиісторичний неґативістський міт про Візантію, навіть задля утвердження високих ідеалів, – справа невдячна.

Радує, що гострота зору та пера не полишає автора і в останніх статтях, присвячених уже сьогоденню. Засмучує, що хоча слів у «постімперських хроніках України» може, таки сто тисяч, але наклад книги – одна тисяча. Хто її прочитає? Ті, кому доводити вже нічого не треба? Чи ті, кому нічого вже не доведеш, хоч як старайся?

Друкувати