Друкувати
Субота, Вересень 22, 2018 - 04:19

Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років

Грудень 2017

Праця, задумана як популярне видання, може, однак, претендувати на статус колективної монографії з огляду на широту охоплення теми та залучення джерельної бази. У десяти розділах, що є самостійними статтями, автори аналізують обставини виникнення вільного козацтва (Володимир Лободаєв), селянські повстання періоду соціялістичних експериментів Центральної Ради та гетьманської реставрації (Борис Малиновський), отаманщину періоду другої радянсько-української війни (Юрій Митрофаненко), махновщину (Денис Красносілецький), селянський спротив більшовизмові (Дмитро Михайличенко, Павло Ісаков, Денис Красносілецький) та білоґвардійській інтервенції (Михайло Ковальчук). Дещо осібно стоїть текст Владислава Резнікова, який аналізує динаміку повстанської активности на Слобожанщині від доби пізньої Центральної Ради до утвердження більшовицького режиму. Використовуючи архівні матеріяли, праці попередників (істориків, які представляли протиборчі політичні табори), мемуарну літературу, дослідники реконструюють соціяльні підстави, форми та прояви політичної мобілізації селянства у вказаний період, засвоєння різноманітних ідеологій, співпрацю з іншими соціяльними групами. Дослідники типологізують повстанські загони на підставі їхньої політичної лояльности, однак наголошують, що вони не були раз і назавжди сформовані або чітко артикульовані. Також проаналізовано наслідки повстанської активности з погляду їхнього значення для процесів національного державотворення.

Брак інституціоналізованої традиції громадянської участи за умов самодержавства, домінування лівої популістської політичної риторики (особливо на ранньому етапі революції), втрата державної монополії на насильство, а також гострота земельного питання становили передумови політичної мобілізації селянства. Протиборчі табори намагалися або леґітимувати себе через цей рух, або встановити контроль над ним. Таке встановлення контролю яскраво проявилося в період Директорії, коли керівництво УНР здійснило невдалу спробу розбудувати збройні сили на підставі добровільних повстанських загонів. Спроба зазнала поразки не лише через брак комунікації між підрозділами, а й через особливості самого руху: харизматичне панування лідерів, що складно узгоджувалося з потребами бюрократичного нагляду, локальну свідомість учасників багатьох загонів, архаїчну політичну (радше дополітичну) культуру багатьох повстанських активістів. Такий контекст зумовив виникнення отаманщини як специфічної форми соціяльної організації урядових військових та парамілітарних угруповань, як діяла самостійно, але суголосно певним загальним цінностям та положенням політичної програми, однак вони не мали єдиної ієрархії і сприймали себе як самостійну силу.

Тож перемогу більшовиків не останньою чергою зумовлювало поєднання декількох чинників, як-от ефективнішої системи терору проти супротивників і, відповідно, можливости монополізувати насилля, загальної втоми суспільства від війни та радикальної зміни політичної риторики й укладення своєрідного «суспільного договору» із селянством, що створював крихкий компроміс у формі стриманої лояльности одних за відмови других від «воєнного комунізму» з примусовою колективізацією у формі ледь прихованого грабунку на користь «нової економічної політики» та українізації в культурній і політичній царинах. Вадами видання є поодинокі використання не завжди перевірених джерел на підкріплення певних тез, наприклад, у випадку знаменитої «інструкції аґітаторам-комуністам» Льва Троцького у статті Резнікова, автентичність якої деякі сучасні дослідники (здебільшого лівого табору) ставлять під сумнів. Принаймні її цитування потребує окремого коментаря.

Видання закладає базу для розуміння суспільної активности найчисельнішої групи тодішнього українського суспільства, без аналізу якої неможливо реконструювати логіку революційних подій 1917–1921 років.

Друкувати