Друкувати
Субота, Листопад 17, 2018 - 06:42

Ukrainians, Jews and the Holocaust: Divergent memories

Лютий 2014

В основу невеличкої книжечки Івана-Павла Химки «Українці, євреї та Голокост: Розбіжні пам’яті» покладено авторову промову, виголошену 27 лютого 2009 року в Коледжі Св. Томаса Мора Саскачеванського університету в серії «Лекцій ім. Могили» – циклі щорічних публічних виступів, присвячених дискусійним моментам української історії.

Автор зосереджується передусім на зіставленні оповідей свідків та учасників винищення євреїв на Західній Україні під час Другої світової війни. Головно йдеться про акції, що відбулися в галицьких містечках Косові й Товстому у другій половині 1941 року після захоплення цих територій німцями, однак подеколи автор залучає й інші свідчення. Порівнюючи спогади євреїв та українців про ті самі події, Химка помітив категоричні розбіжності в оцінці участи українців. Якщо євреї згадували жорстокість, добровільність і масовість участи не лише українських поліцаїв, а й пересічних громадян у вбивствах єврейського населення, то українці воліли пам’ятати про свою допомогу та переховування переслідуваних сусідів.

Іван Химка не спрощує ситуацію, стаючи на бік однієї зі сторін чи малюючи явище тільки чорною та білою фарбами. Уникає він і відвертого моралізаторства, яке в деяких дослідників проявляється в закликах до українців каятися в усіх гріхах. А попри те, питання, чому українці не пам’ятають про свою участь у Голокості, стоїть вельми гостро. Щоби з’ясувати це, дослідник запроваджує категорії «багатоманітности досвіду» й «однорідности наративу». Джерела свідчать, що українцям у тодішній Галичині притаманні були різні реакції на екстермінацію єврейства, і їхня поведінка змінювалася, приміром, коли дужчав страх перед нацистами. Однак стереотипи усталеного наративу («вроджений антисемітизм українців» чи «всі євреї – комуністи чи лихварі») схиляли свідків вибудовувати одну – спрощену, але несуперечливу – оповідь.

Чи можливо і чи потрібно подолати такі розбіжності пам’ятей? Химка не дає відповіді на це питання, але сподівається, що його та подібні дослідження підготують шлях до певного взаєморозуміння і врешті – до нової пам’яті. При цьому саме українським історикам, дотепер малоактивним, слід приєднатися до студій над «східноевропейським Голокостом», як означує цей новий напрям західна гуманітаристика.

Друкувати