Друкувати
Субота, Листопад 17, 2018 - 23:32

Ukraina. Syndrom postkolonialny

Березень 2016

Революція гідности і українсько-російська війна, що вибухнули між київським (2011) і вроцлавським (2015) виданнями «Постколоніяльного синдрому» Миколи Рябчука, дали можливість верифікувати його концепцію «Робінзон — П’ятниця». Згідно з нею, постколоніяльний синдром є виявом взаємної психологічної залежности, а тому завжди потребує двох: колонізатора і тубільця, окупанта і абориґена, якого він «визволив», кочівника і осілого мешканця, варвара і еліна, Робінзона і П’ятниці.

Автора насамперед цікавлять стосунки російського Робінзона і українського П’ятниці. Перший вимагає від другого визнавати себе за старшого брата, носія цивілізації та виконавця всесвітньо-історичної місії (тому-то Робінзонові «очі коле» кожне нагадування про абетку, віру й інші культурні цінності, які він отримав колись від П’ятниці). Натомість П’ятниця сподівається від Робінзона заступництва і визнання себе «тоже русским», а для цього засвоює Робінзонову мову, переймає його пам’ять, набір історичних сенсів, пантеон героїв, систему цінностей і навіть погляд на його, П’ятниці, співвітчизників як на недолуге, пропаще, відстале плем’я; а на тих, що наважились чинити опір «визволителям», — як на «українських буржуазних націоналістів».

На відміну від Польщі, Угорщини або Чехії, зауважує Рябчук, в Україні забагато п’ятниць сприйняли за своє насаджуваний робінзонами комунізм. Це спричинило віртуальний поділ України навпіл: на Lebensraum для колоністів і землю автохтонів. А відтак і на два світи: східний  — тоталітарний, колективістський, імперський, і західний — вільний, приватний, український.

Власне, Революція гідности і була черговою спробою визволити українського П’ятницю — третьою за ліком, нагадує автор, після Оксамитової та Помаранчевої революцій. Вони мали на меті потрійне визволення: політичне (свобода), економічне (заможність) і національне (незалежність), а третя спроба засвідчила переорієнтацію українського суспільства із цінностей виживання на цінності самореалізації.

Нинішні маґнатська контрреволюція і розчленування України, дивна війна на Донбасі та капітуляція Заходу перед російською аґресією (Чому ми маємо вмирати за Ґданськ, а також за Київ, Мінськ, Вільнюс, Варшаву?) постачають дослідникові матеріял для осмислення постколоніяльного синдрому вже як неоколоніяльного. Він теж потребує двох — російського Робінзона і його західноевропейського П’ятниці. Тепер цей П’ятниця щосили намагається зрозуміти російського Робінзона, натомість не здатен збагнути, як можна заради самої свободи йти із шаблею на танк або зі щитом і палицею проти снайперів. Цей герменевтичний дисонанс є головною причиною теперішнього цивілізаційного зсуву Европи — переміщення її ціннісного центру ваги із Заходу до Балто-Чорноморського міжмор’я.

Рябчук завершує книжку висновком, який напевно оскаржать у Москві як екстремістський і русофобський, у Берліні — як націоналістичний (бо занадто український) і шкідливий для «законних інтересів Росії», а у Брюселі — як нетолерантний і неполіткоректний: «Наполегливість, із якою українці знову й знов намагаються довершити справи, які були предметом революції 1989 року у Східній Европі, свідчить, що західний курс, який обрала Україна, незворотний, і найкраще, що може зробити Росія, — це наслідувати Україну в цьому русі, а не намагатися заблокувати його».

Друкувати