Друкувати
Середа, Вересень 19, 2018 - 03:49

У пастці гібридності: зиґзаґи трансформацій політичного режиму в Україні (1991–2014)

Липень 2016

Юрій Мацієвський аналізує українську політику від початку незалежности з метою окреслити траєкторію руху політичного режиму. Ця траєкторія, виявляється, є не рівною лінією до утвердження демократичних інститутів, як цього сподівалися після розвалу комуністичного режиму, а радше зиґзаґом. На цьому шляху ми, зауважує автор, п’ять разів обирали президента, вісім разів — парламент і двічі виходили на вулиці, щоб змінити владу. Україна не стала демократичною, як її західні сусіди, але й не перетворилася на авторитарний режим, як деякі пострадянські країни. Вона потрапила в «пастку гібридности». Основним чинником, що зумовив це, є інволюція конституціоналізму, системне порушення принципу верховенства права, вибіркове застосування законів і недотримання процедури їх ухвалення. За означенням Мацієвського, ця пастка є сукупністю стійких, але неефективних інститутів, які заважають елітам рухатися в бік демократії, водночас даючи змогу зберігати «монополію» на політичну владу й ренту, не вдаючись до відвертого авторитаризму.

Україну схарактеризовано як державу з гібридним політичним режимом. Його ознакою є те, що формальні інститути (конституція, закони) підірвано неформальними (клієнтелізм, непотизм, корупція). Визначаючи гібридний режим, автор зосереджується не на перевазі авторитарних складників над демократичними, а на домінуванні неформальних інститутів над формальними. Гібридність означає, що формальні інститути є лише фасадом для неформальних. Мацієвський зауважує, що гібридизація простягається і на неформальні політичні та економічні відносини, оскільки неформальні правила теж порушують. Ці інститути сформувалися за президентства Леоніда Кучми, «вижили» за президентства Віктора Ющенка і набули більшої сили в часи президентської влади Віктора Януковича. Усе разом призводить до інституційного занепаду та інституційної пастки. Вивчаючи модель гібридного режиму в Україні, Мацієвський виокремлює три найбільш «підривні» інститути, що псують демократичні правила і практики: неконкурентні призначення на політичні посади (клієнтелізм, патронат, непотизм), корупція, приховані пакти між політичними гравцями. Ці інститути вкорінено в політичну культуру України, і вони є стратегією «виживання» політичних гравців у непевному середовищі.

Формулюючи методологію дослідження, автор аналізує підходи, що існують, та їхню придатність для вивчення гібридних режимів загалом і українського зокрема (транзитологічний, інституційний та постінституційний). У першому розділі представлено також пропозицію «зиґзаґоподібного» пояснення траєкторії політичних змін в Україні. У другому — описано етапи гібридизації від проголошення незалежности до Помаранчевої революції. Кожен із цих етапів демонструє «невдачу»: чи то у спробі формування демократичного режиму, чи в намаганні утвердити авторитаризм. Це й зумовило народження гібридного режиму. За часів президентства Леоніда Кравчука спроба сформувати нові правила «політичної гри», переконує Мацієвський, не вдалася через збіг структурних, актороцентричних та інституційних чинників. Відтак прихильники нерадянського проєкту України опинилися в меншості. За часів президента Леоніда Кучми невдалою виявилася спроба консолідувати владу.

Третій розділ книжки присвячено Помаранчевій революції, її причинам, динаміці та наслідкам. Автор звертає увагу на теорії протесту 2004 року, виокремлюючи чотири напрямки досліджень: «теорії» зовнішнього впливу, поширення, елітних розколів і масової участи. Висновок Юрія Мацієвського: події осені 2004 року не можна назвати революцією, це радше друга після 1990–1991 років ненасильницька ротація еліт, яку спричинила мобілізація значної частини населення. Помаранчева революція не дала виходу з «пастки гібридности» і не вирівняла вектора демократизації.

У четвертому розділі автор зосереджується на збереженні неформальних інститутів і правил політичної гри в постпомаранчевий період. Поширення демократичних ідей після Помаранчевої революції з ентузіязмом сприйняла частина населення України, однак Віктор Ющенко і його команда використали цей демократичний «сплеск» як інструмент для здобуття влади. П’ятий розділ присвячено гібридизації режиму за часів президентства Віктора Януковича. Аналіз політичного режиму в цей час іще раз підтвердив тезу про панування політичної гібридности, оскільки за фазою консолідації авторитарної влади настала фаза суперництва еліт, яка штовхнула їх у бік демократії. Останній розділ дослідження присвячено нещодавнім подіям в Україні — кризі та революції кінця 2013 — початку 2014 року. Зокрема, автор зіставляє революції 2004 та 2014 років, визначаючи другу з них як політичну, а не соціяльну.

Одним зі способів вибратися з пастки гібридности є «адекватна» реакція на внутрішній чи зовнішній шок. Породжений політичною чи економічною кризою, шок може викликати відчуття системної вразливости, а керівні еліти усвідомлюють небезпеку втратити джерела своїх доходів чи навіть загрозу фізичному існуванню. Мацієвський зауважує, що від кінця 2013 року Україна переживає такий шок через реальну зовнішню загрозу, небезпеку масового протесту й відсутність ресурсів. Але й тут держава демонструє особливий випадок, бо реакція українських еліт вкотре виводить розвиток політичної ситуації за межі будь-якої теорії. Мабуть, саме тому автор не дає жодних рецептів, що робити в цій ситуації, а передбачення подальшої траєкторії політичного режиму в книжці є дуже обережними. На питання «Чи приведе шок, який ми переживаємо, до реформ та зміни інститутів чи до занепаду держави?» Мацієвський відповідає, що це покаже лише політична практика. Криза, в якій ми нині опинилися, є найбільшим тестом на виживання держави, а вихід із неї чи її поглиблення засвідчить, наскільки наші політичні еліти відповідають викликам часу.

Друкувати