Друкувати
Вівторок, Листопад 13, 2018 - 20:34

Триста років самотності: український Донбас у пошуках смислів і Батьківщини

Квітень 2017

Книжку написано в руслі повернення сходу України до українського історичного наративу, що в останні роки викликало чимало дискусій та контроверсій. Праця Станіслава Кульчицького і Лариси Якубової характерна комплексним підходом до вивчення генези Донбасу як невіддільної частини України.

Про виняткову роль реґіону в українській та світовій історії влучно сказано у передньому слові академіка Валерія Смолія: «…нині Донбас — це не лише зона найгострішого в історії України конфлікту, це — оптика, яка унаочнює фатальні помилки української та радянської влади». У «Вступі» автори звертаються до традиційного аналізу історіографічного доробку про історію краю, а також окреслюють подальші дослідницькі завдання, одне з яких — мобілізація інтелектуального потенціялу та максимальне залучення міждисциплінарного дослідницького інструментарію.

У п’яти розділах книжки викладено фактологічну канву непростої історії Донбасу. Перший розділ стосується початків реґіону. Це стихійна колонізація Східної України від середини XVI століття, після чого вона стала складовою частиною Південно-Західного краю Російської імперії, де від кріпосницької епохи в добу Великих реформ стала її найпотужнішою ресурсною базою. Від кінця XIX століття до початку Першої світової війни на Донбасі впроваджували модернізацію промисловости, яка ввійшла в історію як «наздоганяльна».

У другому розділі Кульчицький і Якубова показали реґіональну специфіку Донбасу під час воєн і революцій 1905–1921 років. Дуже швидко після лютневої революції 1917 року, будучи вкрай слабкою, Центральна Рада за інструкцією Генерального секретаріяту від 4 серпня 1917 року втратила контроль над територією Донбасу. Приверненню Донеччини до України не допоміг і потужний повстанський рух, який, окрім національного вираження, мав соціяльне та етнонаціональне забарвлення. Після остаточного розгрому махновського руху у більшовиків були розв’язані руки для побудови тут соціялізму. У четвертому розділі книжки автори подали низку фактологічного матеріялу про радянську індустріялізацію реґіону в роки перших післяреволюційних п’ятирічок, яку забезпечувало сільське господарство Донбасу в епоху «вирішального комуністичного штурму». Ці економічні процеси супроводжував чекістський терор.

Важкого удару господарський комплекс Донбасу зазнав у роки окупації під час Другої світової війни. Ціна відродження економіки краю була велика і доволі суперечлива, бо самого ентузіязму народу-переможця бракувало для відбудови потужного механізму тоталітарно-адміністративної системи. У сільському господарстві, порівняно з іншими республіками СРСР, нові технології навіть за недостатнього нарощування обсягів виробництва давали можливість одержувати непоганий результат. До 1990 року Донбас поступально продукував сільськогосподарську і тваринницьку продукцію у дедалі більших обсягах та кількостях. Утім, хоча аґропромисловий комплекс України давав третину національного доходу, він отримував менше ніж п’яту частину централізованих капітальних вкладень. Цих та інших питань (розвінчання міту про «Золоту добу Донбасу», контроль населення, що його здійснювали органи КҐБ, особливості культурного розвитку реґіону, насадження мешканцям Донбасу ідеології та мітологеми про «радянський народ») торкаються автори в четвертому розділі з образною назвою «Полум’я, вода та мідні труби: Донбас у 1943–1990 рр.».

Останній розділ книжки присвячено переломним десятиліттям історії українського Донбасу часів незалежности і подіям російської окупації окремих районів Донецької та Луганської областей. Автори визначають перспективні напрямки економіки українського Донбасу, окреслюють реґіональну специфіку в контексті становлення спільноти краю у державотворчих процесах України. Дослідники, звертаючись до культурного розвитку Донбасу, вказують на неоднозначні, часто парадоксальні, процеси донбаського культурного розвитку, де на одному полюсі виблискує столичний шик, а на другому — закостеніла провінційність.

Друкувати