Друкувати
Неділя, Листопад 18, 2018 - 23:10

Травма: пункты

Листопад 2016

Збірник за редакції Сєрґея Ушакіна та Єлєни Трубіної вмістив статті понад тридцяти авторів, що представляють різні дисципліни та різні країни. Виокремлюючи той чи той аспект поняття травми, вони звертаються до літературних наративів, автобіографій, психоаналізу, практики права, теорії пам’яті тощо. Предметом аналізу стають драматичні події, що залишили по собі травматичний досвід: Друга світова війна і ҐУЛАҐ, 11 вересня і теракт на Дубровці, Чорнобиль і Голокост, особисті травми важкого дитинства, висловлені у літературних творах, і поетика колективних травм, передана засобами кіна.

Збірник поділено на шість тематичних розділів: «Пам’ять болю» – про варіянти (терапевтичного) пригадування і тяглости пам’яті; «Спільноти втрати» – про колективну оцінку минулого та спільне переживання травм тими, хто вижив; «Сучасне минулого» – про зв’язок сучасности з історичними подіями; «Історії розпаду» – безпосередні дослідження рецепції та наслідків катастроф; «Робота скорботи» – про можливі способи проживання і висловлення неґативних подій; «Розломи мови» – про важливість і складнощі проговорення травматичного досвіду.

Більшість авторів і авторок наголошують важливість переведення травматичних спогадів із невербального жаху у мовний наратив, який дає жертвам можливості для нового конструювання власної ідентичности. Встановлення істинних причин катастрофи, офіційне оприлюднення чесної та несуперечливої інформації є передумовою долання колективних травм – інакше вони, як і непроговорені індивідуальні травми, витісняються і лише посилюють травматичний синдром. Наприклад, Сергій Мирний показує, як інформаційне замовчування та перекручення перетворили техногенну аварію на Чорнобильській АЕС на катастрофу, зробили її глобальною інфотравмою.

Дослідження перегукуються одне з одним – міркування Єлєни Трубіної про феномен вторинного свідчення, необхідність «добровільної відмови від недовіри», які є передумовою розуміння трагічних подій XX століття, резонує з текстом Катрин Меридейл про іґнорування індивідуальних травм у Радянському Союзі та формування компенсаторного історичного наративу, просякнутого фальшивою героїкою і замовчуванням трагічного досвіду. Ця насичена збірка, до якої ввійшли й ориґінальні, й перекладні тексти, видається напрочуд важливою у пострадянському контексті, який переповнений до кінця не проговореними – а отже, не вилікуваними – травмами.

Друкувати