Друкувати
Вівторок, Березень 19, 2019 - 22:33

Сучасність. 2005, № 10

Лютий 2017

Жовтневе число часопису відкривається «Заклинанням» Василя Герасим’юка, двадцять чотири рядки якого є органічним і нетиповим на сьогодні синтезом ліричного, епічного, магічного й екзистенційного. Суґестивність інтонацій – це те, що суттєво вирізняє Герасим’юка з-поміж інших поетів його покоління. Аби переконатися в цьому, варто прочитати вміщені в цьому ж числі поезії Ігоря Римарука та Володимира Затуливітра.

У розділі «Спогади» опубліковано мемуари Юрія Царика «Поверніться, літа мої...», в яких пам’ять про Затуливітра ілюстровано ностальгійними картинками життя-буття українських літераторів епохи розвиненого соціялізму. Якщо підійти до цього тексту з філософсько-антропологічних позицій, він дає непоганий матеріял для розмислу про суспільне самопочування письменників тоді й тепер. А от споминам Володимира Покальчука відчутно бракує ґрунтовного наукового коментаря. Адже йдеться не лише про людину – а він докладно зафіксував свій досвід перебування під слідством у Лук’янівці зразка 1930-х, але й про одного з представників інтеліґентського середовища міжвоєнного Києва, учня Миколи Зерова.

У прозовому блоці розділу «Література» надруковано химерну «Історію» Ксенії Харченко з пренатальними мотивами власного літературного «я» (чи альтер-еґо?), виснованого з історії роду, правда цю тему молода авторка позначує легкою усмішкою; а от ґротескова «Інавґурація» Мирослава Лазарука викликає лише ідіосинкразію до політичних ігор і гравців.

Розділ «Суспільне життя» змушує констатувати, що «Сучасності» стає все важче встигати за часом. Стаття Максима Стріхи «Нова влада: баланс здобутків і помилок», приміром, логічніше виглядала би на дискусійному інтернет-сайті – якби її було оприлюднено до, а не після вересневої кризи уряду. А от епічний рівень узагальнень у матеріялі Леоніда Шульмана «Куди тягнуть Україну лебідь, рак та щука?» зачіпає іншу проблему: кому адресовано меседж і запит автора? Знову ж доводиться згадати вже класичну тезу про те, що брак добрих запитань породжує брак добрих відповідей. Ну, а гостро поставлені запитання ще довго відлунюють відповідями, переломленими різними інтелектуальними середовищами.

Допис Анатолія Русначенка у відповідь на опубліковану в «Критиці» статтю Ярослава Грицака, присвячену проблемі УПА, є прикладом дещо переломлених відповідей. Утім, загалом із Русначенком можна погодитися. Справді: «Вивчаємо, обговорюємо, йдемо далі». А от лаконічний і змістовний розділ «Бібліографія» з числа в число зберігає незаперечну вартість, оскільки не лише дає змогу зорієнтуватися в новинках, але й інформує про малорезонансні, проте часом дуже потрібні видання.

Друкувати