Друкувати
Понеділок, Листопад 19, 2018 - 23:29

Сучасність. 2005, № 1

Лютий 2017

Перше цьогорічне число «Сучасности» виглядає аж надто мемуарно. Безперечно, спогад – це один із найдосконаліших шляхів для того, щоби невимушено охопити сучасність, витворити її критичну рецепцію. Отже, немає нічого дивного в тому, що саме пригадування або ж коментування чужих спогадів виявляється для авторів журналу особливо привабливим.

Олексій Дмитренко в повісті-есеї «Згадуй зрідка черкаську осінь, або Дай мені у думку динаміту...» згадує свого земляка Василя Симоненка. Те, як рясно пересипано цей зразок мемуарної прози різноманітними цитатами з чужих спогадів, листів, віршів тощо, наштовхує на думку про розрив у свідомості того, хто цитує. Адже парадокс будь-якої цитати полягає в тому, що вона наче окреслює і робить видимим простір порожнечі всередині авторського тексту. Інша «біла пляма» тексту – це написані через кому та виділені курсивом імена, імена хрестоматійних героїв української культури: Григорій Сковорода, Іван Франко, Ніна Костенко... Натомість, спогадам про дитинство Ліди Палій «Дитинство, заметене часом», які друкуються ще з листопадового числа «Сучасности», зовсім чужі як цитатність, так і «риторика імені».

Те, що 2004 року було перевидано мемуаристику Євгена Чикаленка, дало Валерієві Шевчуку можливість не тільки поділитися спостереженнями та коментарями «Про книгу життя Євгена Чикаленка», але й дати розгорнуту розповідь про жанр щоденника, змалювавши його тисячолітню традицію від «Діарія подорожнього» Пилипа Орлика до власне згаданого «Щоденника» Євгена Чикаленка. Валентина Антонюк в уривку з рукопису книжки «Образки з натури» «Людина співуча» теж нікуди не втекла від пригадування. Запевнивши читача, що розкаже про «спів – зміст свого життя», авторка дуже швидко перейшла на спогади не тільки про Олександру Вишневич, концертмейстера Київської опери, народного артиста України Миколи Кондратюка, київського радіожурналіста Миколи Довнича, але й першої зустрічі зі «справжнім фінським “Сервелатом”, швейцарським сиром та імпортним вершковим маслом».

Марфа Скорик та Світлана Стерденко пишуть про Наталю Чухим. Борис Бахтєєв у статті «Росія: покарання територією», розмірковуючи над російською геополітичною філософією, теж не зміг оминути мемуарної спокуси, згадавши свій приїзд до Москви, участь у конференції з питань міжетнічної та міжнаціональної комунікації й споглядання московського «Салона причесок».

Про Дмитра Донцова та Євгена Маланюка, а також про те, що їхні ідеї щодо «національної ідентичности літератури існували в ґендерних проєкціях», пише Олеся Омельчук у статті «“Середня” стать у критиці Євгена Маланюка та Дмитра Донцова». До питань національної ідентичности звертається і Максим Розумний. Йому, щоправда, аби «філософствувати тут-і-тепер», досить двох джерел: московської книжки 1956 року «Що таке невроз» та книжки про Мічуріна – «великого перетворювача природи».

Почавши знайомство січневого числа «Сучасности» з нових віршів Тараса Федюка, наприкінці читач має можливість дізнатися про його-таки «постмодерну харизму», прочитавши статтю Ярослава Голобородька «Універсум та універсалії “Таємної ложі”».

Друкувати