Друкувати
Понеділок, Листопад 12, 2018 - 19:35

Спогади: кінець 1917 — грудень 1918

Березень 2017

Cпогади про 1917–1918 роки останнього гетьмана України Павла Скоропадського перевидано в такий історичний момент, коли вони дуже на часі — тодішні реалії надто перегукуються із сьогоденням.

Скоропадський написав мемуари 1919 року, невдовзі після зречення та втечі з України, тож їхньою цінністю є безпосередність спогадів, рефлексій і прогнозів. Але починається текст із загальної характеристики ситуації, в якій опинилась Україна 1917 року після Лютневої революції в умовах посилення багатовладдя і анархії. Павло Скоропадський одразу позиціює свої головні політичні настанови, що їх задекларує як мету діяльности Гетьманату. У дуже загальних рисах їх можна сформулювати так: відновлення «владної вертикалі» та законности; відновлення приватної власности; повернення самовільно вилучених у поміщиків земель; аґрарна реформа; індустріялізація; стимулювання ділової активности; розбудова армії; розвиток України в союзі з Росією, який можна назвати конфедеративним; пошук порозуміння з Антантою; підтримка української мови та культури як державних, але збереження позицій панівної тоді в публічному просторі, пресі й інших сферах російської мови та культури; встановлення тимчасової диктатури з пізнішим переходом у «центристську» парламентську демократію. Забігаючи наперед, Скоропадський у мемуарах сам визнає: його програма виявилася занадто компромісною, занадто «серединною» — настільки, що її просто не знайшлося кому обстоювати.

Мабуть, найколоритніше гетьман зобразив свої подорожі Україною ще перед переворотом і приходом до влади. Ці сторінки читаються як майже художні (письмо Скоропадського стильне і не позбавлене інтелектуальности). Скажімо, яскраво змальовано драму нищення шляхетських маєтків на зламі 1917–1918 років, через що радикально скоротилася кількість пам’яток архітектури й культури в Україні. Автор стверджує, що далеко не завжди до цього були безпосередньо причетні більшовики, а часто підпали й пограбування відбувалися там, де між поміщиками і довколишніми селянами не було жодних конфліктів — просто в порядку масової істерії. А ще читач тут зустріне романтику мандрівок товарними вагонами й залізничними платформами, нічлігів біля вогнищ із дезертирами на станціях, таємних піших кількадесятикілометрових переходів засніженими полями, нипання конспіративними квартирами.

Менш «художня», але не менш цінна з історичного погляду частина книжки — доволі докладна й методична розповідь Павла Скоропадського про його врядування. Викликає повагу гетьманове визнання власних помилок і прорахунків у втіленні, мабуть, приреченої на провал у тодішніх умовах програми. Утім, нескладно зауважити й промовисте бажання політика підкреслити неспроможність до результативної праці буквально всіх довкола. Зворушує наївний подив Скоропадського з приводу неготовости радикальних російських і українських сил піти на примирення заради спільних дій проти більшовиків (і так само подив з приводу антиукраїнських дій російських офіцерів, яких він же призначив восени 1918 року на ключові посади в Українській Державі). Можливо, це пов’язано з виразною «малоросійською», «автономістською» ідентичністю, яку гетьман послідовно демонструє впродовж спогадів, не відхиляючись ані до «самостійництва», ані до «єдинонеділимства». Утім, історик Георгій Папакін у післямові дає зрозуміти, що тут Скоропадський міг вдатися до перебільшено «федералістської» риторики, оскільки мемуари він писав із розрахунку на російську авдиторію (і російською мовою — текст у нинішньому виданні теж подано мовою ориґіналу).

Відчутно менше уваги в книжці приділено аналізу бойових дій. У них гетьманові довелося взяти якнайбезпосереднішу участь — частини під його командуванням не дали більшовикам узяти Київ іще 1917 року. Бої 1917 року висвітлено детально, а от останні дні гетьманату й штурм Києва, що його здійснювали загони Директорії, — досить стримано й не без фаталістичного настрою.

Іще один цікавий мотив мемуарів — прогнози Скоропадського. Сформульовані «за гарячими слідами», вони виявилися досить успішними. Хай провал Директорії передбачити було нескладно (та й дописати про нього теж — влада другої УНР втратила Київ іще під час написання спогадів), а ось програш Білого руху, що його підтримувала Антанта, зовсім не виглядав самоочевидним, надто в тих суспільних колах, вихідцем із яких був аристократ Павло Скоропадський. Він прогнозував велику ймовірність не лише перемоги більшовиків, а й того, що з ними зблизиться Захід. Є навіть пасаж про те, що після більшовизму території колишньої імперії може охопити занадто сильний (читай — дикий) капіталізм.

Видання спогадів супроводжують коментарі Георгія Потульницького та Владлена Мараєва (вони ж уклали іменний покажчик) і три післямови. Окрім уже згаданого тексту Георгія Папакіна, дослідника Скоропадського та його роду, це праці директора Інституту европейських досліджень НАН України Ярослава Пеленського й упорядника книжки, історика і журналіста Ігоря Гирича. Варто зазначити, що саме упорядникові належить найкритичніший погляд на автора й головного героя цих мемуарів.

Друкувати