Друкувати
П'ятниця, Листопад 16, 2018 - 08:01

Спадщина: літературне джерелознавство, текстологія. Том Х

Жовтень 2017

Смерть Віктора Дудка вкотре довела, що в нашій науці є незамінні люди — не лише так, як незамінна кожна талановита людина, а й у прямому, навіть прагматичному сенсі: в професії не залишається людей, які могли б виконувати конкретну роботу, лупати ту скалу, до якої мало хто може чи хоче підійти. Не дивно, що такі фахівці залишаються, як правило, відомі лише вузькому колу колеґ.

Віктор Дудко був одним із ініціяторів видання збірника «Спадщина», і том, присвячений його пам’яті, є даниною вдячности авторів та упорядників. Книжку відкриває бездоганно вивірена — і за думкою, і за інтонацією — стаття Олеся Федорука «“Гамбурзький рахунок” Віктора Дудка». Це і спогад, і огляд творчости, і формулювання тих проблем, через які стан нашої гуманітаристики є ані задовільним, ані нормальним. Проблема школи (зазначу, що в КНУ україністам роками не читали ані текстології, ані джерелознавства, ані віршознавства!); проблема якости публікацій; проблема специфічних стосунків усередині професії, яких Дудко не хотів знати («Друже, чи ти хочеш, щоб я публічно розповів тобі й дисертантці, як потрібно писати наукову працю?»). Щось із цих проблем можна вирішити інституціонально, але далеко не всі. Роль особистости в історії — зокрема історії гуманітарних дисциплін — не варто применшувати. Крізь спогади про дослідника, що складають перший розділ тому, наскрізно проходить думка: в присутності Віктора Дудка було би соромно працювати впівсили.

Дмитро Єсипенко, свого часу аспірант Дудка, розповідає, як науковець згадував про своїх покійних колеґ: «Якщо авторам багатьох спогадів властивий формат “я і ця людина”, то у нього це була оповідь про “цю Людину”, її наукову працю і лише принагідно — про обставини і характер його знайомства з нею». Розділ «Спогади» — і це вже говорить про Віктора Дудка і його присутність у колі тих, хто його знав, — майже не містить текстів із акцентом на «я» та порожньою риторикою (за поодинокими винятками: «…напередодні Незалежності, яку новою кров’ю окропили на Майдані Небесна сотня й еліта нації зі східного фронту…»). Від спогадів Оксани Супронюк, вдови Віктора Дудка, природно було би чекати розповіді про «нас», але це розповідь переважно «про нього» («Про Віктора: короткі історії з життя»). Сама постать людини визначає те, як про неї згадують: рідні люди, друзі, колеґи. «Віктора вирізняла дивовижна на наші часи відповідальність за слово», — пише Олександр Боронь, і це відчутно в публікаціях матеріялів із архіву Дудка. Вони цікаві не лише як зразки із «творчої майстерні дослідника» (фраґменти праці «Марко Вовчок і її літературне оточення…» стали статтями «Куліш і Тургенєв», «Шевченко і Тургенєв»; рецензію на маґістерську роботу Степана Захаркіна не було призначено для друку). Ледь не кожен текст вказує на прогалини в наших знаннях про українську літературу і суспільне життя ХІХ століття. Найважливіша з публікацій — звісно, проспект (на жаль, неповний) докторської дисертації «Цензура як чинник українського літературного процесу в Росії (1876–1906)». «Про створення цілісного документованого дослідження відповідної проблематики дотепер не йшлося ні в Україні (через “непопулярність” теми з ідеологічним підкладом), ні в діяспорі (з огляду на брак джерел для її опрацювання)». Навіть із тих сторінок, що збереглися, очевидно, що це була би праця, сповнена нових фактів і, що не менш важливо, методологічно вивірена та цілісна. Питання «творчої поведінки, видавничих стратегій» у певних соціокультурних умовах узагалі не ставилися в нашій гуманітаристиці, за нечисленними й відомими винятками. Оскільки тема потребує не лише перфекціонізму дослідника (одна з причин, через які Віктор Дудко так і не завершив докторську), а й ґрунтовного опрацювання російських архівів, важко уявити, коли хтось повернеться до цього питання.

Розділи «Статті» та «Публікації», на жаль, виявилися дуже неоднорідними. Високим рівнем відзначаються тексти, що їх можуть коректно оцінити досить вузькі спеціялісти. Ідеться про кулішезнавчі праці Олеся Федорука («Структура роману Куліша “Чорна рада”: історія тексту» і «Нездійснена передмова Куліша до роману “Чорна рада”»), листування Павла Чубинського з Російським географічним товариством (вступна стаття, приготування тексту і примітки Антона Котенка), спогади Никифора Щербини про Свідзінського (приготування тексту й примітки Остапа Коня) тощо.

Поруч із цими справді філологічними працями подибуємо приклади того, що Віктор Дудко так точно (і безнадійно) окреслив у статті «Українське публікаторство: без коментарів» («Критика», 2009, ч. 9–10). Ні, коментарі є, але в стилі «Зодиак — такое слово». Примітки Ганни Гаджилової до водевілю Степана Гулака-Артемовського «Ночь накануне Иванова дня»: згадано книжку —«перевод с халдейского», і коментаторка добросовісно пояснює, хто такі халдеї («семітський народ, що мешкав…»), а не те, чому магічні книги стали називати «халдейськими». Натомість «Саміель» як ім’я сатани на тій-таки сторінці не пояснено зовсім. Аліна Марченко, публікуючи досить малозрозумілу п’єсу Миколи Садовського «Краєвид з нашого віконця», висуває гіпотезу, що це сатиричне зображення української еміґрації, проте не наводить хоч трохи переконливих доказів. Комедію сповнено іншомовних виразів, що їх сучасний читач, мабуть, не вповні зрозуміє, але, що гірше, їх не розуміє і коментаторка. «Ah petit coeur d’artichaut!» перекладено як «Ах, маленьке серце артишока» (це ідіома: людина, що має любов до всіх), «Si non e veroe вen збрехано» (sic!) — «Це не правда, і добре [збрехано]». Той випадок, коли коментарі справді зайві.

Книжку завершують опис дарчих написів із бібліотеки Віктора Дудка (уклала Оксана Супронюк) і бібліографія праць науковця та літератури про нього (уклав Дмитро Єсипенко). Сподіваюся, ближчим часом цю бібліографію поповнить збірник статтей про часопис «Основа», на якому Дудко знався краще, ніж будь-хто з дослідників. «Заповідалося на монографію, яку, проте, так і не випало написати — дечого істотного, без чого її не уявляв і не уявляю, так і не випало адекватно сформулювати. Нині зрозуміло, що підготувати монографію вже не зможу». Навіть незавершені проєкти Віктора Дудка є значущими для українського джерелознавства і літературознавства.

Друкувати