Друкувати
П'ятниця, Вересень 21, 2018 - 11:25

Сніг

Січень 2017

Видавши роман минулорічного нобелівського лавреата, «Фоліо» вкотре ствердило свою некомпетентність у виданні перекладної літератури. Літературного редактора текст не бачив, та й літературознавця, який міг би написати до твору бодай же адекватну анотацію, теж. Анотаційне твердження про те, що Памук «поставлений критиками в один ряд із Д. Джойсом, Х. Л. Боргесом і У. Еко», «застаріло» принаймні на декілька книжок самого Памука. Хоча й тут не все так просто. Якщо обрана поетика й стилістика попередніх Памукових романів таки давала підстави говорити про його часткову близькість до Борхеса чи Еко, то цілком незрозуміло, що й у який спосіб і головне, в якому тексті, могло би мати бодай віддалений стосунок до Джойса. Покликання на саму тільки «велику романну форму» було би недосить, бо тоді чому, скажімо, не Томас Ман? Чому критики не ставлять Памука в один ряд із Томасом Маном, і Германом Брохом, і Гайнрихом Белем? Анотаційні коментарі, відтак, справляють враження переписаних із інтернету – та ще й без доброго знання справи, про що пишеться...

А найсмішніше те, що цей вибудуваний ряд зовсім не має стосунку до виданої книжки. У пошуках літературних паралелей до роману «Сніг» на думку міг би прийти радше Альбер Камю із романом «Сторонній» чи Кафка водночас із «Процесом» та «Замком». «Сніг» і «Сторонній» мають дуже подібні зачини: герой, у якого недавно померла мати, вирушає в дорогу, кількома словами заакцентовуючи цю смерть. Вона ж, нібито ненав’язливо зафіксована лише кількома реченнями, стає одним із векторів, що невидимо кориґує подальший розвиток дії; і хоча далі про неї не йтиметься, головний герой на ймення Ка згодом визнає, що ні на мить про неї не забував. Це така сама, як і в Камю, модель «накинутої проєкції», «прихованого означника», що визначає розвиток сюжету. А ім’я Ка, до речі, нічого не нагадує? Йозефа К., скажімо? Є в тексті фраґменти, що мовби перегукуються з кафкіянськими мотивами, ба навіть накладаються на них. Замкнутий простір міста, через величезний снігопад відрізаного від довколишнього світу, замкнутий простір готелю, кількох чайханів та будинків, куди приходить Ка й де переживає, з одного боку, особливе поетичне натхнення, а з другого – неймовірні внутрішні злами, перекидають невидимий внутрішній місток до Кафчиних топосів. Усе, що відбувається в романі, дуже скидається на процес над самим Ка, який довгим коридором розмаїтих переміщень у просторі простує аж до своєї смерти.

У загальному настрої книжки дуже гостро звучать питання ідентичности й провінційности; ба більше – чужинства, аутсайдерства й відторгнення. Не центр відторгує провінцію, а провінція має власну закритість, яка стає на заваді тому, щоби прийняти Іншого, сприйнявши його однозначно як Чужого. Байдуже, чого стосується ця іншість: чи то релігійних поглядів, чи політичних позицій, а чи мистецьких настанов (у центрі уваги, поміж іншого, опиняється неприйняття творчости поетів-модерністів) – Памук передає всі ці перспективи, причому жодну з них не потрактовує як другорядну. У провінційному просторі, що живе за власними правилами, вони є достатньою підставою на опір, що досконало засвідчує роман. Ба більше: він засвідчує й авторову сміливість, без якої цей текст годі було би написати. І ця сміливість варта Нобеля.

Друкувати