Друкувати
П'ятниця, Листопад 16, 2018 - 22:47

Шум часу

Листопад 2017

Роман британського прозаїка подає художню біографію Дмітрія Шостаковіча — видатного композитора і жертви совєтської державної машини. Хоча слово «жертва» тут має умовний характер: на відміну від більшости представників тодішньої творчої інтеліґенції, Шостаковіча не було ув’язнено і він не загинув від руки ката, а прожив, здавалося б, доволі успішно, зумів зреалізувати себе як композитор; його рідня (дружина і діти) не зазнала репресій. Яку ціну заплатив Шостаковіч як особистість за можливість жити і працювати у загалом нелюдський час? Барнз вибудовує наратив саме довкола цього питання.

Книжку розбито на три частини, кожна з яких співвідноситься з певним історичним зрізом совєтської епохи. Перша частина — 1920–1930-ті роки — час, який зробив молодого Шостаковіча широко відомим, але водночас змусив пережити жах імовірної загибелі. Після виходу в газеті «Правда» статті «Сумбур замість музики» (яка піддала нищівній критиці оперу «Леді Макбет Мценського повіту», а її автора зарахувала до «ворогів народу») Шостаковіча допитали у справі совєтського військового діяча Міхаіла Тухачевського; відтак композитор (згідно з леґендою) щоночі чекав на ув’язнення просто на сходовому майданчику. Лейтмотивом цієї частини є дедалі інтенсивніше переживання страху, який підкріплював схильність героя бачити довколишню дійсність у координатах морального релятивізму.

Другу частину присвячено воєнним і повоєнним рокам — часові, коли після нетривалого послаблення сталінського терору композитор знову потрапив у немилість через кампанію проти «формалізму» в музичному мистецтві. Центральний епізод цієї частини — візит Шостаковіча до Нью-Йорка 1949 року, під час якого він, відповідаючи на запитання композитора-еміґранта Ніколаса Набокова, публічно підтримав совєтську позицію щодо музики Іґоря Стравінського. У цей період Шостаковіч дедалі більше замислюється про себе та свій творчий спадок із позицій вічности. З одного боку, він бачить себе як жертву у хрестоматійному протистоянні «влада — митець»; а з другого — не може побороти спокусу приміряти на себе фрак «червоного Бетговена» — найвизначнішого композитора сталінської епохи.

Третя частина — це оповідь, зокрема, про останній «великий» компроміс композитора з владою, а саме про вступ Шостаковіча до комуністичної партії за часів Микити Хрущова. Намагаючись уникнути вступу, митець у розмові з партійним діячем Петром Поспєловим навіть покликається на наявність у нього «певних релігійних переконань». Барнз подає роздуми Шостаковіча з цієї нагоди, використовуючи типову для оповідної манери роману мляву іронічність: «Він, звісно, думав про самогубство, коли підписував покладений перед ним папір, — та оскільки він уже вчиняв моральне самогубство, який сенс був би в фізичному?» Саме на нерозривності біографічного, політичного та власне творчого у сучасному сприйнятті долі Шостаковіча наголошує Барнз у романі. Структурована оповідь дає змогу побачити своєрідні паралелі між життєвим шляхом композитора та його творчістю, між музикою як такою та «шумом часу».

Друкувати