Друкувати
П'ятниця, Вересень 21, 2018 - 16:28

Саудаде

Серпень 2018

Тексти, що ввійшли до збірки, жанрово варіюються між художнім репортажем, нарисом і настроєвим есеєм. Вочевидь, дався взнаки публіцистичний досвід автора. Хоча, безумовно, вони не є зразками «літератури факту» – суб’єктивний погляд тут дуже сильний і вирішальний. «Саудаде» продовжує колись обірвану й багату українську (і водночас найбільш космополітичну) традицію мандрівної літератури, в якій жваву спостережливість, дотепні зауваження, ностальгійну рефлексію, молодече завзяття відтінено ледь помітною печаттю смутку, за якою приховано дещо обтяжливу, але шляхетну зрілість.

У цьому сенсі можна відчути певний перегук «Саудаде» з нарисами 1920-х років, скажімо, Майка Йогансена, який полюбляв обирати до них екзотичні, запозичені з чужих мов назви. Значна частина текстів – барвисті увертюри до інших культур, однак вони правлять лише за інструмент глибшого самопізнання («Мій приятель Джордж», «Веселий цвинтар», «Маловіште», «Барток над Атлантикою» тощо). Сучасні технології підривають рефлексивність тексту й здатність діяти осмислено: поведінкові науки витісняє data science, а спогад і враження – стрім в інстаґрамі. З огляду на це, Любчині тексти балансують на межі. І ця межа радше темпоральна. У старих вулицях розмаїтих міст, згадках про Олімп чи дорожні турботи, дискусіях про кохання відчувається присутність чогось дуже сучасного, навіть поточного і зовсім далекого, відстороненого, навіть втраченого. Давня мандрівна література зазвичай була пов’язана з одним сюжетом: паломництвом до святих місць чи пошуком таємничих країв. Натомість тексти Любки пронизано сучасністю: розпорошені та принагідні, вони в своїй фраґментованості подекуди заплутують. Водночас в них чимало ремінісценцій із класичної літератури (скажімо, Вольтера), однак центральною постаттю тут є, звісно, Овідій – давній поет, коханець і любитель вина, що волею правителя опинився на засланні в далекому варварському краю. Овідіяна Любки – це обмірковування власного варварства в усіх можливих (і не лише неґативних) сенсах, осмислення межі цивілізованости й цивілізації. Це серйозна книжка, тож, як і більшість серйозних книжок, її захопливо читати.

Засадничу ідею «Саудаде» втілено, мабуть, в одному з прикінцевих есеїв – «Сліпота фотографії», в якому автор оповідає дотепну історію, як сліпий Борхес писав передмову до фотоальбому, зіставляючи це писання з власним досвідом візуального сприйняття і відчуття. «Саудаде» могла би бути фотоальбомом, а не збіркою текстів – подорожі й враження дуже легко полонити техногенною образністю, однак тоді ця книжка не була би собою. Тоді ми не відчули б того екзотичного «саудаде», того притлумленого суму, лихоманки неспокою, що супроводжує нас у подорожах до чужих країв і в спогадах про власні.

Друкувати