Друкувати
Неділя, Червень 16, 2019 - 22:28

Розстріляне відродження. Антологія, 1917–1933

Жовтень 2018

З інтервалом десь у пів року у двох київських видав перевидано антологію Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження», яка з’явилася в Парижі 1959 року завдяки допомозі польського еміґраційного часопису «Культура». Втім, докладна розповідь читачам «Критики» про історію появи першодруку виглядала би формою витонченого знущання над ними, хоча в самих перевиданнях «сучасні рефлексії» літературознавців над цією леґендарною книжкою, без сумніву, доречні й потрібні. Й обидві книги їх містять: у смолоскипівському виданні це післямова Євгена Сверстюка, у просвітянському – передмова Михайла Наєнка, урочисто розташована попереду передмови самого Лавріненка, тож тепер антологія здобула ще одного упорядника, – не бідніє українська нива трудівниками, й читач дізнається про це вже з титульної сторінки: «Підготовка тексту, фахове редаґування і передмова проф. Наєнка М.К.». Побіжний погляд у пошуках фахового втручання в Лавріненкову працю дає змогу з полегкістю пересвідчитися, що, крім принагідних порахунків із «колом окремих літературознавців» (sіс) і надзвичайно дотепного поборювання червоних, голубих і ніяких у передмові, воно, здається, обмежилося «осучасненням» правопису: якщо раніше єдиний, а тепер уже колишній укладач дякував Іванові Кошелівцю, «що поміг і матеріялами і в випусковім редаґуванні», то тепер, клопотами свого наступника, дякує за матеріяли й за редаґування. За компанію, мабуть, зроблено спробу осучаснити й російську ортографію в епіграфі до одного з віршів Максима Рильського, і це схиляє визнати слушність побоювань, що правописна реформа «зробить неписьменним увесь народ» (принаймні, коректорів): замість «Сладокъ свѣтъ» тепер мусимо читати «Сладокь свътъ», і варто було би з метою ліквідації неписьменности причетних осіб змусити їх таки прочитати це слово.

У смолоскипівській книзі свѣтъ залишається свѣтомъ, може, тому, що видавці взагалі зберегли правопис ориґіналу. Від паризького видання, призначеного для нелеґального «проштовхування» в Україну, книга відмінна, ясна річ, форматом, згаданою вже післямовою Сверстюка, котра своїм романтичним патосом дуже пасує до тональности самої антології, а ще наявністю фотопортретів усіх включених у неї письменників, на що видавці дістали дозвіл від паризького Літературного інституту й навіть надрукували у книзі своє з ним листування – деталь, може, й зайва, але вигідно вирізняє цей дбайливо підготовлений і виданий за сприяння Фундації імені Івана Багряного том. Втім, його поява, задовольнивши читацький інтерес до малодоступної літературної пам’ятки, не усуває потреби в її науковому виданні – з належним науковим коментарем, примітками й усуненням спотворень у текстах літературних творів, – спотворень, яких, з огляду на обставини, що в них працював укладач, є чимало.

Друкувати