Друкувати
Четвер, Червень 20, 2019 - 02:37

Придорожний песик

Листопад 2018

«Придорожний песик» (1998), одна з останніх книжок Чеслава Мілоша, іронічного нобеліата, помірковано-екстраваґантного філософа і парадоксального поета, є доволі химерним за структурою та принципами добору «собраньем пестрых глав»: метафізичних медитацій, платонічних діалогів, власних і чужих монологів, серйозних і не дуже сентенцій, напівесеїв, напівтрактатів – теологічних, естетичних або ж етичних, удаваних оповідань (а радше оповідок), невідісланих нібито-листів і немовби віднайдених листівок, записів сновидінь, марень, візій, а ще й спогадів про дійсні чи недійсні особи та події, зрештою, дещиці поезії, майже невідрізненної від прози... Все це утворює питому суміш, таку привабливу для правдивого поціновувана тонкого інтелектуального читва, відпруженого і точного, ненадсадливого і переконливого, легковажного і мудрого. Далебі, тут подано, і то вельми щедро, саме те, задля чого чигають письменницькі робочі зошити, філософські щоденники, поетичні записники, епістолярії, коментарі, глосси, чернетки, – все те, що відкладається в останньому томі повного зібрання творів і віддавна становить плодючий гумус європейської культури, яку, власне, й уособлює старий нобеліат, філософ і поет Чеслав Мілош. Молодого Мілоша теж представлено – традиційно-модерною «наївною поемою» 1943 року «Світ» у перекладі Віктора Неборака. Романтичний і поважний Мілош-юнак, здається, дещо скептично вдивляється у лукавого та розважливого Мілоша-стариганя, а той і собі поблажливо дослухається до вже украй розхитаної силабо-тоніки молодого варшав’янина і, либонь, гадає, хто ж із них двох – придорожний песик.

Друкувати