Друкувати
Середа, Вересень 19, 2018 - 00:00

Пісня Алабами

Серпень 2018

Про Ґонкурівського лавреата 2007 року Жиля Лєруа відомо небагато. Він є автором майже двох десятків романів, оповідань, есеїв, драматичних текстів; має ступінь бакалавра з природничих наук, захистив маґістерську працю за Анрі Мішо, викладав французьку мову в одній із паризьких шкіл, працював у журналах, є спеціялістом із сучасної американської та японської літератур. У Франції роман вийшов у невеличкому видавництві, і на час присудження премії було продано близько 25 тисяч примірників (для порівняння, роман Джонатана Літела, що отримав Ґонкурівську премію 2006 року, розійшовся накладом 700 тисяч примірників, а середній наклад ґонкуріянців – приблизно 200 тисяч). Отримавши премію, Лєруа сказав: «Ця премія також для тієї, яку було принесено в жертву, а не визнано за її талант». «Та» – це Зелда Сейр.

Текст присвячено взаєминам Зелди Сейр і Френсиса Скота Фіцджералда. «Je suis Zelda», – говорить Лєруа, і це занурює читача в певний дискурс: «жива, усвідомлена репрезентація тексту в досвіді тих, хто пише і читає» за Жаком Дерида. Дискурс роботи скорботи з героями як образами решток, останків. Пісня Алабами – це трагічна пісня Зелди (тривожне одночасне звучання південних госпелів і джазу), подана як фраґментоване письмо, змонтоване зі щоденників, листів, із переходами від реального до уявного, з описами періодів безтурботного життя і життя в клініці. Це історія алеаторного, збоченого кохання, яке постійно ставить перед героями запитання, на які вони не мають відповідей. Вони лише переміщуються з однієї вечірки до іншої, змінюючи партнерів, підвищуючи рівень сексуального, алкогольного, наркотичного ризиків, доводячи скандал до шедевру.

Оповідь ведеться від особи Зелди (флешбеки, забігання наперед, легкість письма). Це сміливий хід, адже у випадках багатьох авторів імітацію швидко викривають, і недолугість тексту стає очевидною (дискусійну проблему «жіночого письма» артикулювала Елен Сиксу в праці «Сміх медузи», 1975). Загалом Лєруа впорався. Тема жінки – центральна в романі. Жінка в тіні великого письменника: офіційні подружні стосунки, які на початку можуть викликати евфорію, захоплення, а потім настає різкий зрив – і так по колу; неофіційні, приховані стосунки як спосіб заповнити порожнечу.

Іще однією особливістю «Пісні Алабами» є нелінійна оповідь. Здивувати нею когось сьогодні неможливо, але саме в цьому тексті такий прийом виправдано. Період, що його зображує Лєруа, – це епоха джазу, тому ламані ритми оповіді логічно накладаються на джазові імпровізації. Додамо, що Зелдин стан, у який занурюється автор, нестабільний – це марево, галюцинація з фазами просвітлення. Читач опиняється то на гучній вечірці в Нью-Йорку, то в закритих борделях Парижа, то на прийомі в лікаря, то в ліжку із Зелдою.

Тема і персонажі залучають до розмірковувань контекст: творчість Фіцджералда, «розбите покоління» тощо. При читанні роману зберігається стійке враження, що він є текстом міметичним. Автор використовує стилізацію, та якщо є стилізація, то що є унікальним? Стилізація не тотожна реальності, її пропущено крізь оптику автора, який розповідає не про минуле, а про теперішнє і майбутнє. Здається, що Лєруа зміг схопити конфлікт (цей же конфлікт спостерігаємо в романі «Великий Ґетсбі»), коли жінка опиняється в ситуації «поміж», розривається між нестабільністю творчої людини і стабільністю «звичайної». У «Пісні Алабами» Зелда залишається з письменником, американцем Скотом, постійно згадуючи про літуна, француза Жоза. «Французи не красені, і не в цім їхня приваба. Але вони хочуть нас: для них жінка, яка віддається, не хвойда, а королева», – вичитуємо в «Пісні Алабами». У «Великому Ґетсбі» Дейзі не розриває шлюбу з типовим Б’юкененом заради авантюриста Ґетсбі. Кохання? Чи не є воно лише ілюзією, викликаною книжками, алкоголем і наркотиками? Це метафора і метонімія, і, якщо перефразувати вислів Лякана про жінку, можна сказати, що «кохання не існує». Ризик і рішучість письменника/авантюриста потребують того ж від жінки. На жаль, повсякденність, затишок, «усередненість» майже завжди беруть гору над фланерством, інтелектом і свободою. «Кажуть, нас розлучило моє божевілля. Усе навпаки, я знаю: воно нас поєднало. Розлучає нормальність», – ці слова варті Ґонкура. Лєруа дав альтернативу і показав її крах.

Друкувати