Друкувати
Понеділок, Вересень 24, 2018 - 09:08

Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569–1999

Грудень 2014

Тимоті Снайдер аналізує політичні, соціяльні та культурні процеси на просторах колишньої Речі Посполитої, що спричинилися до утворення однієї ранньомодерної нації на основі чотирьох модерних: польської, української, литовської та білоруської. Автор пропонує своєрідну історичну подорож від уявлень про націю, сформованих у ранньомодерній Речі Посполитій (1569–1795), в імперіях ХІХ століття, що її розділили (1795–1918), до становлення національних ідей у незалежних державах і совєтських республіках (1918–1939). Але цим Снайдерів аналіз становлення національних ідентичностей на територіях Польщі, України, Литви та Білорусі не обмежується: автор розглядає, крім того, національні конфлікти в часи Другої світової війни, а також спроби міжнаціонального примирення в повоєнний період та після 1989 року. Таким чином, він шукає відповіді на три запитання: як з’являються нації (зокрема, в Східній Европі), що призводить до етнічних чисток, а також як можуть держави примиритися. Пишучи історію переходу від ранньомодерної нації до модерної, Тимоті Снайдер уникає як полемік із національними мітами (бо це нагадує йому «танець зі скелетом», коли кістки, що от-от розсиплються, тримаються купи лише завдяки твоїм рухам), так і пасток метаісторичних поглядів («великих національних схем історії ХІХ ст.», які донині часто зберігають вплив). Снайдерів стиль письма передбачає створення критичного наративу національної історії. А застосований для цього метод поєднується з дрібкою іронії, що дає змогу дистанціюватися і ставити запитання, перетворюючи націю не на об’єкт поклоніння чи глузування, а на предмет дослідження.

Першу частину присвячено змаганням за долю Вільнюса між поляками, литовцями, білорусами, росіянами та євреями. Автор зосереджує увагу передусім на спадку Великого князівства Литовського та ранньомодерної Речі Посполитої, а також на його впливові на модерні змагання за Вільнюс. У другій частині розглянуто Східну Галичину та Волинь, проаналізовано взаємини між поляками та українцями в контексті творення модерних націй. Чимало уваги приділено польсько-українському конфліктові в часи Другої світової війни, зокрема з’ясуванню його причин і наслідків. Автор уважає, що заподіяне українцями полякам, а поляками — українцям не можна пояснити лише напругою між цими двома групами, тож дослідження тут не можна обмежувати рамками національної історії. Третя частина стосується своєрідної новації, запровадженої в Східній Европі, — польської стратегії щодо сусідів, розробленої в колі інтелектуалів, близьких до паризької «Культури» і запровадженої в польській дипломатії 1990-х під керівництвом Кшиштофа Скубішевського. Нині ця стратегія здається очевидною, але для тодішньої дипломатії посткомуністичних країн вона була новою і незвичною, а згодом виявилася і надзвичайно дієвою для уникнення конфліктів у цій частині Европи.

Снайдер показує деякі історичні закономірності, що спонукають по-іншому поглянути на національні історії. Наприклад, пише автор, національні історії змальовують поділ як розчленування національного тіла. Та досвід Східної Европи показує, що перебування національних діячів у різних державах давало й певну перевагу. Імперії використовували національні рухи в боротьбі між собою, зміцнюючи цим націоналізми. До того ж національний рух міг копіювати та запозичувати стратегії сусідніх національних рухів, а потім поширювати цей досвід між однодумцями по інший бік кордону. Наприкінці автор звертається до теми европейського майбутнього країн Східної Европи, проводячи паралелі між ранньомодерною Річчю Посполитою та постмодерним Европейським Союзом.

Друкувати