Друкувати
Субота, Листопад 17, 2018 - 07:00

Паперовий міст. Вірші 2015–2016

Квітень 2018

Збірка поезії демонструє розмаїття граней лірики, за якими можна пізнавати сутність ліричного ставлення до дійсности. Винесений у назву образ паперового мосту є ключем до багатьох смислів у віршах і загалом до повідомлення, що його несе збірка. Василь Махно вправно з’єднує міста, континенти, місця мандрівок чи випадкові пункти призначення персонажів.

У збірці — два розділи. У першому, однойменному з книжкою, є багато мостів між містами, мандрівок простором і в часі, звернень автора до історії власного роду та історії країн, народів, місць. У вірші «Осіннє 1» постає міст між японськими горами і українською Джуринкою, у «В Одесі» — між початком XX і ХХІ століттями, в «Бачити вухом — слухати оком» — між Чортковом і Нью-Йорком, а в «1672: Язлівець» — між цим містечком і Стамбулом. Власне, всі коди доступу до світу і мости між світами у Махна змішують виміри простору й часу, роблячи їх зайвими. Виняткову роль тут відіграє повернення («Гранада, Нікарагуа», «Люблін», «Пам’ятник», «Переходячи бухту»). У цьому розділі є чимало віршів про поезію і художнє письмо. Такі тексти образно щільні, адже автор ніби випробовує різні можливості розуміння парадоксів поетичного висловлювання («З долоні будяка», «Дрізд-чотар», «Після “Паризьких віршів”», «Рядок», «Троянда»).

Другий розділ «Двадцять один вірш про кохання і жодної пісні відчаю» можна означити як ліричний роман у новелах-віршах. Його назва перегукується з книжкою Пабла Неруди (виданою на початку 1920-х років). Отже, від відчаю Махна рятує самоіронія і та сама здатність будувати мости між дійсністю і фантазіями про можливі дійсності. Саме тому в стосунках між реальними Я і Ти раптом проростають альтернативні реальності, яких може бути безліч. Свідченням цього є тексти «Вірш за двадцять шість хвилин», «Лист приятелеві», «Берлін», «У Парижі».

Автор уважний до деталей побуту і вміє поєднати їх у неймовірні комбінації образів («Сакральний хліб», «Дощ у Нью-Йорку», «Маґнолія»). Є в другій частині збірки і постійно повторюваний образ, із яким авторові солодко гратися, — образ лисиці (зрідка — лиса, лисячого хутра, лисячого кігтя). Він супроводжує різні інтонації авторового ставлення до одночасної присутности й невловимости Ти коханої. Водночас усі ці лисиці, що заглядають у сни («Сніг»), йдуть у гори або є голодними («Лисиця»), вермонтські лиси або лисячий десант у місті («З палицею і в окулярах») відсилають водночас і до далекосхідних культур, і до поетового розуміння жіночности.

Махнові вірші впізнавані, адже певні інтонації, способи гри з формою переходять зі збірки до збірки. Відверті повтори можна помітити хіба що тоді, коли йдеться про діялог із самим собою (наприклад, у вірші «Про риб» автор звертається водночас і до себе колишнього, часів книжки «Плавник риби», і до себе теперішнього). Діялогічність переважає у його поезії, навіть якщо позірно в тому чи тому вірші маємо справу із мовленням від першої особи. Особливість віршів Махна — неодмінна присутність адресата, навіть коли його не названо. Проте є чимало текстів, в яких адресата чітко позначено: це Пабло Неруда і Ґарсія Маркес («У Парижі»), Іосіф Бродський («52»), Іван Бунін («В Одесі»). Є тут і низка ледь не побутових діялогів у віршах «Двадцяти пісень про кохання».

У сповненій різноманітних мостів книжці навіть ілюстрації Лесі Квик здаються мостом — між графікою і поезією. Не часто натрапиш на таку делікатність і влучність в ілюструванні поезії. Тонкі, ледь помітні лінії в графічних історіях мисткині здаються безкінечними, а її персонажі, часом позначені лише кількома вигинами, виявляються напрочуд живими, хоч і лірично кумедними. Мінімалізм робіт Квик самодостатній, а не модний. І він вдало монтується із нотками іронії та самоіронії у Махнових віршах, яких стає дедалі більше з кожною наступною його книжкою.

Друкувати