Друкувати
Субота, Вересень 22, 2018 - 00:57

Ответные губы

Лютий 2014

Українська російськомовна поезія посідає на літературній мапі країни подвійне місце – місце, сказати б, актуальної інтелектуальної меншини, позначеної, проте, відчутною тінню імперського минулого його мови. Мовне питання стало питанням не тільки належности автора до певного топосу (це може бути, наприклад, Київ), чи національности (це приватна справа кожного), але й автоматичною позначкою політичної заанґажованости автора, його «прозахідної» чи «просхідної» культурної орієнтації. Окрім остогидлих дебатів на теми переваг тієї чи іншої культурної політики, в котрих зазвичай відсутня елементарна думка про самостійний культурний рух, незалежний ані від західних, ані від східних силових векторів, принагідно виступає нестача того, що звичайно визначається як міська самосвідомість вітчизняної культури.

В цьому сенсі зрозуміло, чому обкладинку п’ятої книжки Наталії Бельченко оформлено як конверт, де лінійка «Кому» заповнена лаконічним «Москва». Адже російськомовний поет в українському інтелектуальному просторі тяжіє до центру тієї культури, носієм котрої виступає.

Лірика Наталі, – вона народилась і живе у Києві, і це багато що пояснює в особливостях її формально бездоганного стилю, – топонімічна. Серед характерних рис її поезії слід відзначити текстову реконструкцію Києва. Ці вірші здатні провести читача вулицями того Києва, котрого більше нема, і того Києва, котрим він у певному сенсі залишиться назавжди, – слідуючи за всіма ірраціональними завісами його внутрішньої логіки. Логіки, погано зрозумілої не тільки гостям міста, а й молодшим його мешканцям, котрі вже не побачать до-мегаполісного міста, чий силует був меншим і затишнішим, а обличчя – значно розумнішим.

Незалежність деталей, яка важлива в будь-якому мистецтві і без якої, зокрема, взагалі неможлива поезія, ніколи не підводить поетку. Вірші розсипаються на точну мапу провулку, вулиці, площі («На Рейтарской, 9 – три ворона: три. / Их взглядом-трилистником воздух протри, / Как стеклышки urbi et orbi / Несметные жизни протерли»), декорованих приватними враженнями авторки («Киев, ты весь поцелуй на морозе взасос. / Эти стигматы любовников, этот февраль-альбинос / Можно увидеть и в лупу, и через бинокль, / Чтобы издать наконец торжествующий вопль»). Якщо не завжди розрізняються певні повороти вулиць, то, принаймні, завжди розкрито відповідні настрої міста, і відчути їх здатний кожен.

Книжку чудово оформлено ілюстраціями Марини Алєксеєвої, – її малюнки схожі на маленькі екслібриси імені тварин і птахів. Загорнутий у святкову обгортку нової книжки поетки, Київ, здається, справді можна спробувати перев’язати і відправити кудись у бандеролі: у цій книжці його добре зафіксовано і чудово видно. Кінцевим пунктом бандеролі не обов’язково мусить бути Москва, – вистачить будь-якого іншого міста, де нікого не здивуєш і не налякаєш сучасним самопочуттям міста, описаним класичними формами російської поезії, місце котрої у місті К. поетка точно визначила – так:

 

я сам такой, я тоже за губами

слежу, не поступаясь языком,

и не желаю знать, что будет с нами,

пока по переулку мы идем.

Друкувати