Друкувати
Вівторок, Листопад 20, 2018 - 18:07

Osteuropa 2013, №5-6. Durchschaut. Der Kommunismus in seiner Epoche

Січень 2014

Обкладинку числа «Проникливий погляд. Комунізм і його епоха» прикрашає колаж із пам’ятником Лєнінові на санкт-петербурзькому Фінляндському вокзалі зі знаменитою «діркою в пальті» – одразу після вибуху, вчиненого 1 квітня 2009 року. Крім понівеченого Лєніна, «комуністичну» тему в часописі ілюструє добірка совєтських аґітаційних плакатів.

Вміщені у числі 22 статті (здебільшого знаних німецьких істориків) розподілено в три розділи: у першому порушено загальні питання, у другому і третьому розглянуто відповідно певні аспекти становища в комуністичних країнах за часів існування соціялістичного блоку та нинішні проблеми посткомуністичного простору.

Ґерд Кенен («Комунізм у свій час. Спроба історичної локалізації») вказує на три потужні хвилі наступу комунізму. В зеніті його експансії, 1980 року, третина людства жила під владою комуністичних режимів, істотно відмінних між собою історично, соціоекономічно та політично. Від інших систем управління комуністична відрізнялася тоталітарністю, що доходив іноді до терору, спрямованого не лише проти суспільства, а й проти самої системи, – який, власне, й відрізняв комуністичні режими від фашистських і який, наголошує Кенен, не можна пояснити ані ідеями класиків марксизму, ані характерами політичних лідерів, ані внутрішніми обставинами країн.

Науковець із Мангаймського університету Еґберт Ян уважає, що саме комунізм «скоротив» XX століття: воно розпочалося в 1917 році й тривало до 1991-го. Комуністичні режими, що панували тоді, намагалися втілювати в реальність всеосяжні вимоги трансформації світового суспільства. Економічний порядок, політична система та міжнародні зв’язки фундаментально відрізнялися від їхніх капіталістичних форм. Коли ж віра в глобально-історичні переваги комунізму згасла, а політичні амбіції Совєтського Союзу вже не відповідали його економічній силі, тенденції, що підтримували комунізм, почали слабнути.

Соціологія, чиє завдання – вивчати сучасне суспільство, майже повністю вивела комунізм совєтського типу поза сучасну науку, пише Штефан Пляґенборґ («Мовчання – золото»). Водночас історична подібність західного та східного европейських суспільств очевидна: для обох характерні техніцизація, саєнтифікація, соціяльне навчання, масовість тенденцій, секуляризація, демістифікація світу й забруднення навколишнього середовища. Аби визначити особливості совєтського ладу, по-перше, необхідно звільнитися від поняттєвого апарату сучасних західних теорій та виробити нову термінологію; по-друге, предметом дискусії має стати історія СССР у цілому, а не лише сталінізм, що є єдино можливою передумовою для інтеґрації комунізму в сучасну науку.

Поняття «комунізм» корінням сягає модерних утопій, пише Вольфґанґ Айхведе («Комунізм. До історії поняття»). Його внутрішнє наповнення доволі аморфне: часом ним позначають соціяльний лад та моделі майбутнього, часом співвідносять із методами управління. Від Жовтневої революції 1917 року термін «комунізм» перемістився зі світу ідей до реальної історії. Лєнін задекларував його як стратегію поступу, вписану в марксистську теорію. Натомість у Китаї, другій за могутністю комуністичній державі XX століття, комунізм і нині служить винятково узаконенню влади правлячої верхівки.

До 1917 року повертається й Фелікс Шнель, відзначаючи, наскільки велику роль відігравало насильство під час большевицької революції («Культура насильства та комунізм. Причини та наслідки в Совєтському Союзі»). Причини автор бачить в ідеології комунізму, історичних передумовах та соціяльному підґрунті. Для першопрохідців комунізму насильство було невідокремним складником історичних процесів. Большевики використали екзистенційну схильність до аґресії всередині суспільства. НКВД виробило власну культуру насильства, подолання якої стало найбільшим досягненням десталінізації.

Більшовики створили замість Російської імперії мультиетнічну, і вона у формі Совєтського Союзу проіснувала до кінця XX століття, каже Ґергард Симон («Комунізм і національне питання»). Після кривавої Громадянської війни 1918–1921 років керівництво новоствореної імперії розробило для об’єднання націй специфічний інструментарій, що пропонував неросійським народам коренізацію, яка, втім, усупереч сподіванням, не зупинила процесів національного самовизначення.

Ролянд Ґетц досліджує совєтські дебати навколо ринкових засад («Планування без плану. Втрати економічної теорії в Совєтському Союзі»). Він уважає, що принципи, які проголосив Сталін, гальмували економічне планування. Соціялістична політекономія – суперечливе вчення «планових ринкових відносин» – не мала теоретичного підґрунтя, і саме через це програв Міхаіл Ґорбачов у своїх спробах зберегти соціялістичний варіянт ринку.

Польський історик Рафал Внук («Революційна вистава») дослідив совєтське правління у Польщі та Балтійських державах 1939–1941 років. Об’єктом уваги Кристофа Клєсмана стала Німецька Демократична Республіка («Комунізм у половині країни. Становлення, характеристики та занепад НДР»). Основоположною особливістю комунізму в НДР, на думку автора, була втрата національної ідентичности. Навіть після міжнародного визнання «другої німецької держави» НДР ніколи не могла конкурувати з капіталістичною ФРН. Комунізм у Східній Німеччині було злеґітимізовано завдяки звільненню від фашизму та надії на соціялістичну модель суспільства й економіки. Та внутрішній занепад і функція західного форпосту совєтської імперії глибоко позначилися на формі східнонімецького комунізму. Суспільство та політика НДР були надто воєнізованими, а правляча комуністична партія залежала від Москви більше, аніж будь-яка інша з країн совєтського блоку.

Їржи Пернес («Підтримка у власній країні») досліджує історію комунізму в Чехословаччині, де компартія припинила діяльність конкурентних партій та інших опозиційних сил, зокрема церкви, але структурні вади і слабкість посприяли політичним та економічним реформам, кульмінація яких припала на Празьку весну. Зрештою, не совєтська інтервенція 1968 року, а бездарне правління чехословацьких комуністів у 1970-х – 1980-х роках спричинило опір суспільства.

Занепад совєтського домінування у Східній та Центральній Европі призвів до заворушень й у Польщі, пише Анджей Пачковський («“Найслабша ланка”. Польща під комуністичним правлінням»). Антиросійські та антисовєтські настрої вкоренилися в польському суспільстві дужче, аніж в інших країнах реґіону. Впровадження комуністичної системи розглядалося як іноземна інтервенція. До того ж, потужний вплив мала католицька церква. Робітники, студенти й потужна опозиційна інтеліґенція були готові до масових протестів. Проблеми з постачанням у середині 1970-х остаточно підірвали режим.

Гаро фон Зенґер («Довгий марш») міркує про комунізм у Китайській Народній Республіці. Західний погляд на нього не видається авторові слушним. Намагання зрозуміти нюанси китайського комунізму відвертає увагу від реальних політичних намірів КНР, і Захід не здатний усвідомити сплановану з далекосяжною перспективою еволюцію Китаю і відповідно скореґувати власну політику.

Манфред Зинґ порівнює ідеологічні доктрини комунізму та ісламу («Марксизм в арабських країнах. Спокуса депровінціялізації»). Їм обом притаманні тоталітарність і неприязнь до Заходу. Одначе той, хто їх ототожнює (квінтесенцією таких поглядів став популярний вислів «Пролетарі всіх країн моляться Пророкові»), недооцінює їхню гнучкість.

Ніколас Дьор («Емансипація і трансформація. Еврокомунізм у ретроспективі») згадує, як на початку 1970-х італійські комуністи спричинили справжню революцію: відкололися від гегемонії КПСС, попрощалися з марксистсько-лєнінською ідеологією та принципами власного домінування, визнали парламентську демократію й оголосили про інтеґрацію з Заходом. Рушіями такого повороту були насильницьке придушення Празької весни та репресивна політика Совєтського Союзу. Хоч еврокомунізм і не був однорідним, його італійські апологети одразу здобули підтримку у Франції та Іспанії. Пізніше західні компартії трансформувалися в соціял-демократичні або ж просто занепали. Відкритим залишається питання, якою мірою вплинув еврокомунізм на реформи Ґорбачова.

Власний погляд на діяльність польської «Солідарности» має Буркгард Ольшовський («Революція замість революції»). «Солідарність» була потужним визвольним рухом, але завдяки ненасильству та стриманості вона стала революцією для самої концепції революцій. Очільники руху відмовилися від традиції польських повстань і сіли за круглий стіл, де навики ведення переговорів важливіші за революційний запал.

Директор московського «Левада-центру» Лєв Ґудков аналізує сучасні наслідки совєтського тоталітаризму («Фатальна тяглість»). Із розпадом СССР владна монополія компартії в Росії добігла кінця, та головні стовпи совєтського тоталітарного минулого – спецслужби, армія, прокуратура та судова система – збереглися. На їх рештках виросла авторитарна держава на чолі з Владіміром Путіним, де школи, офіційні ЗМІ та призовна армія репродукують цінності та практики СССР. Ґудков доводить, що не лише влада, а й суспільство відповідальне за правовий нігілізм і насильство. Адже більшість населення Росії і досі вважає неминучим, а подекуди й «нормальним» бюрократичне свавілля та репресії, що відображає типову для багатьох поколінь росіян ментальність homo sovieticus.

Перекладачка Ольґа Радєцька ставить під сумнів вартісність творчости одного з найвідоміших прозаїків сучасної Росії Захара Прілєпіна. На думку авторки, визначальними для його популярности стали позалітературні чинники: колоритна особистість автора – «лівого радикала» та затятого опонента Путіна, тоді як його проза – це популістський коктейль із націоналізму та ностальгії за совєтським минулим.

Уже згаданий Ролянд Ґетц в іншій статті («Від приватизованої держави до націоналізованого ринку?») аналізує структуру власности в СССР та Росії. Державна власність в СССР існувала лише на папері, а в реальності домінували екстенсивна підпільна економіка та неформальна мережа зв’язків на чолі з «червоними директорами». З перебудовою розпочалася приватизація державної власности, але приватизаційні ваучери початку 1990-х прислужилися тільки тим, хто мав добрі зв’язки серед чиновників.

Тема допису Владіміра Гандля – комуністична партія в Богемії та Моравії, відома своїми антизахідними та антиліберальними поглядами. Її прихильників, що відчувають ностальгію за минулим, так багато, що партія реґулярно проходить у парламент і завдяки кризі в партіях-конкурентах нарощує вплив. Натомість «нові ліві» у Чехії відмежовуються від комуністичної диктатури та підтримують демократичні традиції, пишуть Кристина Анделова та Ондржей Слачалек («“Нові ліві” Чеської Республіки. Тенденції, люди, ідеї»), – але чисельність їхніх прихильників мізерна. Критика глобалізації породжує нові тенденції, внаслідок яких великий успіх у Чехії здобув рух на захист довкілля. Його апологети мусили відмовитися від критики суспільства і замінити пошуки кращого ладу екологічною оптимізацією вже наявного.

Наприкінці числа подано статтю «Батіг і пряник» Драгоша Петреску, що аналізує ставлення сучасних румунів до диктатури Ніколае Чаушеску. Пам’ять про насильство, пригнічення та нестатки сформували образ комунізму в Румунії. Та після повалення режиму Чаушеску до влади прийшли комуністи наступного покоління, і справжніх розслідувань злочинів так і не було проведено. Для критичної переоцінки минулого й досі зроблено надто мало. До того ж, спогади про 1970-ті як золоту добу економічного процвітання стали для румунів осердям колективної пам’яті.

Друкувати