Друкувати
Вівторок, Вересень 18, 2018 - 18:16

Осляче поріддя

Квітень 2018

Це третя перекладена українською автобіографічна книжка Поліни Жеребцової, російської авторки в еміґрації. Перші дві – «Тонка сріблиста нить» та «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр.» (див. числа 3–4 та 9–10 «Критики» за 2016 рік) – засновано на подіях чеченських воєн і життя цивільних мешканців Грозного, а анотована книжка зосереджується на довоєнному дитинстві оповідачки.

Поліна Жеребцова залишається вірна поданню історії фраґментарно – невеличкими уривками, оповіданнями. Мозаїчність її прози створює враження інтимности, довірливої бесіди під час перегляду фотоальбому. Чимало сюжетів та героїв/їнь «Ослячого поріддя» перегукуються зі змістом згаданих книжок (сусідка Мар’ям, подружка Альонка, дідусь Ідріс та чимало інших мешканців її багатонаціонального будинку в столиці Чеченської республіки), і здається, що це продовження тексту зі щоденників. Загалом книжку, складену із близько ста коротких оповідань, можна назвати й повістю (де розділами є окремі оповідання), адже всі герої та широта подій цілком вписуються в означення цього жанру.

Світ дитинства Поліни – феєричний і безжальний водночас. Він припав на перебудовні часи, дефіцит найнеобхіднішого, і тому її ровесники, народжені у середині 1980-х, із легкістю впізнають у цій дівчинці частку себе – усі ці мрії про снікерси-жуйки-барбі. Із другого боку, це загальнолюдський досвід пізнання: перша любов, смерть, зрада, подоланий страх. Полю нерідко залишають на самоті, вона читає, ставить «прості складні» запитання: куди йде час? що таке хід історії? Часто відсутність законів фізики у її оповідях – це дуже показове викривлення часопростору (наприклад, дівчинка прагне врятувати загиблих від попелу Везувія просто з телепередачі, «вийняти» їх із телевізора), яке відкриває перед читачем парадоксальність буття. Текстам Жеребцової властиві притчевість і гумор, вона вміє сягнути глибин мудрости й повернути читача на поверхню щирим сміхом.

«Осляче поріддя» – це прізвисько героїні, що його їй дала мати, досить ексцентрична жінка, яка «визнавала дітей, що прийшли в цей світ, трьома поріддями: ангельським, чортовим охвістям, ослячим». Як бачимо, останнє – найважче, бо поєднує в собі, за словами авторки, упертість, справедливість і відчайдушність. Такою і була дівчинка, яка іноді бачила віщі сни, мала бурхливу фантазію (для прикладу, могла постригти вовняний килим, нібито збираючи гриби на галявині, або розбити старовинним мечем таємничу скляну кулю – в реальності – кришталеву люстру), була неймовірно самостійною як на свій юний вік і, як видно, розбишакою. Місцями читачеві хотітиметься захистити незвичайну Поліну від незаслужених стусанів матері, але імпліцитна самоіронія авторки сама нас зупинить. Жеребцова не розповідає про травму, а реставрує свою «золоту добу»: «На мою думку, дитинство – найкраще, що судилося кожному з нас. Усе подальше життя ми шукаємо зворотну дорогу, та не бачимо її, блукаємо і плентаємося в темряві».

Друкувати