Друкувати
Вівторок, Травень 21, 2019 - 22:16

Обличчя пустелі

Грудень 2016

Тарас Федюк залишається вірним своєму амплуа, плідно розробленому в попередніх книжках «Золото інків» (2001) і «Таємна ложа» (2003). Він знову витончено меланхолійний, проте без традиційних для поезії цього типу депресивних і суїцидальних настроїв. Федюків наратор говорить уже без надриву, спокійним, трохи стишеним голосом, немов нарешті погодившися з тим, що в «полудень віку» залишається тільки прийняти світ таким, як він є: «я скажу що не хочу жити / ні тепер ні о пів на дев’яту», «та попри це – жити варто / хоча і не мушу». Проте таке відчуття не викликає трагізму чи жалю за нездійсненним і водночас уникає крайнощів конформізму та занадто «сонячного» світосприйняття. Федюк – фаталіст, що зумовлює його певну відстороненість і навіть елеґантну самоіронію («я прокинувся від головного а отже тупого болю»), але така фаталістичність не означає тотального розчарування та пасивної готовности до будь-яких прикростей життя. Переважно вона виявляється в настроях спокійної споглядальности з нахилом до суто фактографічного констатування: «замулюється річка, що любив, / тьмяніє світ, який хотів любити». Утім, така меланхолійна настанова не заважає нараторові подекуди іронізувати з екзистенційних тем: «І тільки вмерти – Боже борони: якщо усі там будуть, / то – навіщо?». Однак ця іронія ніби знімає патос того, що Костянтин Москалець колись назвав «нікомуненалежністю», але водночас, хай і неартикульовано, містить ту ж фаталістичну тезу «життя нас в кінці уб’є» (традиційно пом’якшену «приміткою»: «якщо не за це, / то все ж...»). Федюків наратор схильний до ескапізму й у цьому подібний до персонажа лірики того ж Москальця: обоє прагнуть окреслити серед каламутного виру світу власний приватний часопростір, де можна побути на самоті з собою чи з найближчою людиною. Проте Федюкова схильність до словесних ігор постмодерністських забав із найрізноманітнішими артефактами культури задає цьому часопрострові передусім естетичний, а не екзистенційний вимір.

Книжка не поділена на розділи чи цикли (якщо не брати до уваги «Підземних переходів», що поєднують два вірші), тексти не згруповано ні тематично, ні стилістично, але при цьому виразно відчувається настроєва та концептуальна цілісність збірки, завдяки якій Федюк залишається впізнаваним і автентичним.

Друкувати