Друкувати
Понеділок, Листопад 19, 2018 - 02:32

О настоящем, о былом размышляет Евгений Станкович в беседах с Еленой Зинькевич

Листопад 2016

Можна знайти чимало пояснень, чому в академічних колах України саме тепер жанр книги-бесіди набув популярности. Відверта розмова двох відомих особистостей дарує шанс відчути себе «тим, хто підслуховує». Співрозмовникам цей формат також дарує чимало переваг: дає змогу прозоро натякнути на те, що неможливо (поки що) проговорити до кінця; торкнутися нюансів, які завжди залишатимуться за дужками текстів «від третьої особи»: енциклопедичних статтей чи монографій.

Тому традиційне наукове дослідження Олени Зінькевич «Симфонические гиперболы. О музыке Евгения Станковича» (1999) не знімало потреби у виданні книги «О настоящем, о былом…», що складається з тринадцяти інтерв’ю музикознавиці з композитором та прикінцевого наукового апарату. Подекуди співрозмовники міняються ролями. Зінькевич у жодному разі не монополізує права ставити запитання, а Станкович — уточнювати й інтерпретувати факти. Час від часу Олена Зінькевич порушує чистоту жанру, долучаючи до тексту розмови свідчення інших осіб, що переважно пропонують альтернативну версію подій, а не підтверджують безпосередньо спогади Станковича.

Перші розділи книжки переконують, що справжнє фахове становлення завжди йде манівцями і, попри подекуди сприятливі збіги обставин, ніколи не буває легким. Нині визнаний композитор-класик у десятирічному віці примусив маму відвести його до щойно відкритої музичної школи у Сваляві. На другому курсі Ужгородського музичного училища змінив баян на віолончель, а згодом його було зараховано на 4-й курс композиторсько-теоретичного факультету музичного училища при Московській консерваторії. Далі, через хворобу й інші обставини, — вступ до Львівської консерваторії, після двох місяців навчання — три роки служби в армії; переведення до Києва в клас Бориса Лятошинського і, після раптової смерти вчителя, закінчення навчання під керівництвом Мирослава Скорика (з «четвіркою» на державному іспиті).

Чим далі за текстом, тим частіше факти біографії Євгена Станковича чи певних мистецьких подій стають приводом для його світоглядних узагальнень. Їхній лейтмотив — самозбереження заради музики, відсторонення (фізичне й емоційне) від усього, що заважає працювати, з’їдає коштовний час. І водночас — розуміння складної природи людини, вміння пробачити навіть тим, хто свідомо чи несвідомо заплутався в ідеологічних чи історичних «пазлах» і став уособленням гріхів минулого (водночас композитор наголошує, що всі найстрашніші на землі речі робляться саме руками людей, а не просто «системою»).

Станкович говорить про тих, із ким йому випадало працювати (дириґентів, сценографів, артистів-виконавців), характеризує музику колеґ. Проте ніколи не виникає відчуття, що він вивищує себе над іншими, займає позицію «незалежного спостерігача». Композитор має рідкісне вміння вписувати власний гострий, суб’єктивний погляд у поле об’єктивних обставин часу — і це, мабуть, один із найцінніших досвідів, які має пережити й засвоїти читач цієї книжки.

Друкувати