Друкувати
Вівторок, Вересень 25, 2018 - 18:29

Ностальгія і політика. Есе про повернення до Центральної Європи

Січень 2017

Прагнення вибудувати абсолютно раціональну політику в умовах електоральної демократії часто наштовхується на спротив більшости. Цей спротив пов’язано не лише з відмінними утопічними візіями, а й із різним розумінням відправних умов. Політика живиться ностальгією. Якою у зв’язку з цим може бути европейська перспектива?

Казімеж Вуйчіцький концептуалізує ідею, яка давно не полишає інтелектуалів цієї частини світу: Европа дуже різна. Ключове твердження, поза яким неможливо збагнути архітектоніку арґументів книжки, — концепт Центрально-Східної Европи вичерпав себе: він не здатний ані мобілізувати, ані пояснювати. Себто він позбавлений як евристичної, так й інструментальної цінности. Варто говорити окремо про два субреґіони: Центральну та Східну Европу, розрізнення яких здійснюється на підставі відмінного історичного досвіду у ХХ столітті, під впливом двох світових воєн, насамперед Другої. Центральна Европа пізніше стала жертвою комунізму й дещо інакше реаґувала на його смисловий та інституційний спадок, коли комуністичне правління добігло кінця у 1989 році. Однак Вуйчіцький визначає і низку спільного: запізніле націєтворення, що розвивалося не так завдяки політичним інститутам, як усупереч їм, черпаючи джерела з літератури та фольклору; суттєво вагоміше значення мови для ідентичности; і Центральна, і Східна Европа були об’єктами західноевропейської стереотипізації, де в умовах або імперського панування, або комуністичної диктатури, не маючи самостійного голосу у світі, були позбавлені можливости замінити стереотипи про себе знанням про себе. У підсумку маємо спільне тавро «гіршої частини», що живило автостереотипізацію двох субреґіонів. Вона ж іще більше віддаляла Захід від Центру та Сходу, сприяючи деструктивним поділам, які стали наочними під час поточної кризи евроінтеґрації.

Проте недостатньо чітко прояснено те, що єднає такі різні країни від Естонії до Албанії, а арґументація здебільшого гуманітарного характеру, з опорою на художні тексти, лише переконує, що книжка радше формулює проблеми, ніж елімінує їх. Автор підводить до теми, яку позначено, проте не розкрито, — відмінні онтології ностальгії. У цьому може полягати корінь відмінностей. Переживання власної стереотипізації у Центральній Европі живилося ностальгією за колишньою цивілізаційною належністю, звідки ідея «повернення», натомість у Східній — ностальгією за втраченою ізольованістю. Звідси сумніви у власній цивілізаційній належності, що так суперечливо долалися в Україні, а в Білорусі та Росії врешті остаточно призвели до перемоги ізоляціоністських та авторитарних сил, де опонування вестернізації є засадничим ідеологічним принципом. Вуйчіцькому насамперед ішлося про стосунки між Центром і Заходом, а не Центром і Сходом, та для української авдиторії саме друга тема є найцікавішою. Питання, чи існує Східна Европа, — це заклик до нас самих, тих — зовні названих, аби проговорити власний досвід, дистанціюватися від крайнощів ностальгії та відповісти втомленому світові, чи ми існуємо.

Ностальгія — це і бар’єр, і стимул, тож перед інтелектуалами постає завдання знайти для неї такі політичні й культурні рамки, де перед викликами сучасности вона слугуватиме саме другим — способом повернути Европі статус рішення, а не проблеми. На цьому автор і наголошує. До незначних хиб видання варто зарахувати дрібні друкарські помилки (хибно зазначено дату битви під Віднем у примітці, порушено пунктуацію) та невдале форматування тексту за інтервалом на окремих сторінках.

Друкувати