Друкувати
Четвер, Березень 21, 2019 - 10:17

Наш постмодерний модерн

Листопад 2016

Коли берешся за читання цієї книжки, незрозуміло, яка реакція була б адекватнішою – подив чи сміх. Німецький теоретик постмодерну з перших сторінок по-німецьки серйозно доводить (запевняє?), що саме постмодерн нині на часі і що нам потрібен серйозний, відповідальний, свідомий себе постмодернізм, як у Ліотара, а не сміховинний постмодерн усілякости, якийсь диснейленд чи лунапарк. Проте з часом звикаєш до такого стилю і починаєш дослухатися до змістовних Вельшевих арґументів.

Постмодерн не є чимось, що існує абсолютно після модерну, він сам становить етап модерну – але «постмодерно» оформленого, коли провідною тенденцією стає радикальна плюральність перспектив, – такою є головна теза книги. Не просто будь-яку претензію на тотальність треба відкинути – а за Нового часу саме така претензія зумовлювала насильство, тому що всеохопні концепції були суб’єктивно витворені та містили вимогу обов’язкового визнання з боку всіх решти, – треба уникати навіть ностальгії за єдністю, притаманної модернізмові початку минулого століття. Вельш розуміє під постмодерном не просто певну епоху, а стиль мислення, налаштованість думок. До ідейних натхненників постмодернізму він зараховує не тільки Вітґенштайна та Канта, але й Аристотеля та Паскаля. Як це часто відбувається в ході дискусій про сутність модерну та постмодерну, обидва Zeitgeister виявляються дуже розмитими, їхні зміст і кордони непевні. Скажімо, сам Вельш вирізняє протилежні форми постмодерної критики модерну: таку, що закидає модернові тотальність і пропонує терапію плюральности, й таку, що закидає модернові диференційованість і пропонує терапію єдности. Габермас – цей затятий захисник модерну всупереч постмодернові – виявляється багато в чому постмодерним мислителем. Така невизначеність не дивна: Вельш-бо відмовляється від будь-яких спроб дати загальнозначущу перспективу чи запропонувати трансцендентальне обґрунтування – тож залишається лише слушна критика та «мудрість» як конститутивна – поряд із науковістю – ознака філософії. Власне, свідоме ведення дискусії в оптиці певної мовної гри є підставою радше культурологічного, аніж філософського характеру книжки. Автор розглядає не лише філософські підстави постмодернізму, а й мистецький та соціяльний аспекти постмодерної форми модерну. У нашій ситуації на часі перехідний (такий, способом дії якого є перехід від однієї форми раціональности до іншої) розум; сьогодні найбільшою мірою слушним і справедливим є постмодерн, що може піддати критиці будь-яку претензію на тотальність, а обґрунтування постмодернізму неможливе – та й чи потрібне?

Друкувати