Друкувати
Середа, Листопад 21, 2018 - 01:29

Наш Лукаш

Лютий 2014

Збірка спогадів про Миколу Лукаша прикметна ледве не молитовним схилянням перед видатним перекладачем. Опісля совєтського недрукування й незгадування, як завше, кидаємось у інші крайнощі: формуємо культ. Земляки в один голос твердять, ніби Кролевець безмежно пишається тим, що «дав Україні вірного сина, який зробив у нашу літературу неоціненний внесок». Родичі, сусіди, однокласники, одногрупники, а також письменники та поети, яким випало спілкуватися із Лукашем, квапляться повідати світові, яка то була їм честь. Мало хто оминув нагоду розповісти про Лукашів лист із проханням ув’язнити його замість Дзюби і про те, як Лукаш виніс із кухні плитку, щоби мати більше простору для книжок. Але спогади часто суперечать одні одним, хоча й описують ті самі події. Дехто не без утіхи пригадує, що брався допомагати генієві, коли той не мав у кишені ані копійки, – а інші тим часом наголошують, що Лукаш жодної допомоги від друзів уперто не приймав. Олександр Сизоненко розповідає, як Миколі Лукашу під час війни буцімто відірвало бомбою руку і тому він грав у більярд однією рукою. А в наступній статті Олесь Жолдак спростовує цю інформацію: Лукаш, мовляв, був поранений у ногу і руки мав на той час цілком здорові. А беручи до уваги ще й майже дослівний повтор цілих абзаців, передрук статтей, побудованих на основі попередніх, важко зрозуміти, чим керувався укладач збірника Леонід Череватенко.

Окрім майже суцільних дитирамбів, є у збірці також трохи критичних текстів. Лукашеві подекуди закидають зловживання архаїзмами («мовними трупами»), вуль∂аризмами, діялектизмами. Наприклад, Юрій Тарнавський у статті «Під тихими оливами, або Вареники замість ∂ітар» (1969) указує на надмірну адаптацію Лукашевих перекладів із Льорки до українських реалій (так зване «одомашнення» тексту). Втім, ар∂ументація Тарнавського виглядає не вельми переконливо.

У будь-якому разі мусимо визнати, що Лукаш таки направду дуже обдарована людина і талановитий перекладач. Протягом свого життя він вивчив 24 мови, переклав «Декамерон» Бокачо, «Фавста» ¢ете, «Мадам Боварі» Фльобера, «Трагедію людини» Мадача, «Дон Кіхота» Сервантеса (не встиг завершити переклад), а також вірші Шилера, Гайне, Бернса, Верлєна, Льорки, Аполінера. Впродовж цілого життя Лукаш працював над укладенням власного перекладацького словника, прагнув запобігти збідненню української мови та злиттю її із російською через вислизання питомо українських синонімів із лексикографічної літератури. Недарма, вітаючи Лукаша із днем народження, гурт друзів на чолі із Лесем Танюком пропонував переназвати відомого всім Росінанта Українантом.

А проте, вознесячи «нашого» Миколу Лукаша на високий п’єдестал, його ніби зумисне відділяють від нас – не його власними досягненнями, а радше патосом, із яким про них пишуть. І це дивно. Бо всі його знайомі сходяться на тому, що Лукаш не цурався компанії менш освічених людей, охоче допомагав перекладачам-початківцям, був людяним і не прагнув вивищуватися. Любив дивитися футбол, грав у більярд і в доміно. Замолоду грав на бандурі й на ∂ітарі. Зіпсував собі зір, читаючи при світлі місяця, щоби батьки не лаяли за випалений гас. Студентом вбирав тюбетейку і довге кашне, а ще ніколи не носив верхньої одежі. Також певний час носив жовто-блакитні штани, але «очевидно, органи змусили ті штани зняти…». У своїй кімнаті Лукаш не замикав дверей, нікому не відмовляв у позиках, а гроші, кажуть, тримав у своїй картотеці на літеру «Г». Працював лише тоді, коли мав натхнення. Часом тижнями не міг узятися до роботи і лише грав у козла чи в більярд – тоді Кочур казав, що Микола геть «злукашів». Врешті, він був звичайною людиною, зі своїми змінами настроїв, злетами і падіннями, лишень обтяжений даром, який вимагав постійної наполегливої праці.

Друкувати