Друкувати
П'ятниця, Листопад 16, 2018 - 05:42

Модернізація Гетьманщини: проекти козацької адміністрації 1687–1764 рр.

Серпень 2018

Два розділи монографії Василя Кононенка присвячено джерельному аналізові та методології дослідження теми, решту чотири – найяскравішим модернізаційним проєктам Гетьманщини. У додатках складено конкорданси «новизн» важливих документів Гетьманщини.

Кононенко розробив математичну модель динаміки модернізаційних процесів щодо конкретних гетьманів означеного часу. Вона демонструє, як у роки правління Івана Мазепи спостерігається «поміркована модернізація», а від Павла Полуботка до Кирила Розумовського швидко зростає кількість інновацій.

Модернізацію Гетьманщини автор висвітлює від часу приходу Мазепи до влади. «Мазепинська поміркована модернізація» проявилася у зростанні ефективности центральної адміністрації, вдосконаленні управління армією та фіскальною сферою, посиленні уваги гетьмана та еліти Гетьманщини до церкви, освіти й науки. Більшість старих інституцій пристосовувалися до нових умов, було зроблено спробу поділити козацтво на «виборних» і «підпомічників», завершено процес формування станового суспільства, престиж гетьманської влади зростав завдяки продуманій церковній та освітньо-культурній політиці.

Наступний розділ присвячено проєктам Пилипа Орлика, Івана Скоропадського та Павла Полуботка. «Договори та постанови» 1710 року (відомі як «Конституція Пилипа Орлика») Кононенко аналізує як найвизначніший модернізаційний проєкт Гетьманщини. За найважливіше досягнення документа автор уважає зміни в раціональному розподілі повноважень гілок влади, за сучасним означенням – децентралізацію влади. Скоропадський здійснював помірковану модернізацію. За несприятливих зовнішніх і внутрішніх обставин йому вдалося втілити лише деякі проєкти, зокрема, у сфері кодифікації права Гетьманщини. У політиці Полуботка, попри спрямовану на зліквідування автономії Гетьманщини політику російського уряду, стали явними «ознаки відкритості перед модернізаційними “новизнами”» в обстоюванні традиційного суспільно-політичного життя Гетьманщини. Вони полягали насамперед у пристосуванні Української держави (у статусі автономії) до нових суспільно-політичних обставин у часи зміцнення Російської імперії.

Наступний період, що його виокремлює Кононенко, – час відновлення гетьманського управління (після скасування Малоросійської колегії 1727 року), який припав на роки правління Данила Апостола. Немолодий гетьман намагався пристосувати традиційне життя до нових викликів. Автор звертає увагу на «Березневі статті» 1654 року, що їх дію Апостол намагався відновити. На думку Кононенка, вони наочно демонструють «масштаб планових модернізаційних проектів». У відповідь імперська влада видала «Рішительні пункти», які обмежили повноваження українських інституцій, що їх запропонував гетьман. Поза тим, імперський уряд давав гетьманському урядові певний люфт у самостійному вирішенні низки модернізаційних впроваджень. За часів Апостола було раціоналізовано роботу Генеральної канцелярії, армію Гетьманщини було переозброєно за сучасними потребами у військовій сфері, покращено роботу податкової служби. У сфері культури та права гетьман виявив посильну за тих умов активність, намагаючись поновити митрополичий статус київської єпископської катедри.

Завершальний розділ монографії присвячено модернізаційним проєктам останнього гетьмана Кирила Розумовського (1750–1764). Їх було спрямовано на територіяльне розширення влади гетьмана (підпорядковано Запоріжжя, Київ та його округу), реформування центральної адміністрації (створено нові канцелярії: похідну Генеральну канцелярію, Домову економічну канцелярію; збільшено штат канцеляристів). Гетьман розгорнув небачене доти будівництво палаців, адміністративних будинків, церков, залучаючи відомих фахівців і впроваджуючи нові технології; розширював права і повноваження старшинських рад. «Новизни» у сфері освіти і науки не набули того масштабу, потенціялом якого володів гетьман.

Друкувати