Друкувати
Вівторок, Листопад 20, 2018 - 00:14

Між «Центральною Європою» та «Русским миром»

Березень 2014

Книжка Андрія Портнова – не цілісна монографія, а радше збірник доопрацьованих статтей, написаних і опублікованих у різний час. Як і завжди в таких випадках, структуризація матеріялу формує читацьке сприйняття, і чотири розділи книжки сприймаються дещо автономно один від одного. Тож і читати їх можна у будь-якому порядку.      Цілком очевидно, що історик свідомо відібрав найактуальніші та найпровокативніші тексти, аби заохотити наукову спільноту до дискусії. Приміром, у першому розділі – «Концепт Центральної Европи та Річ Посполита як прообраз европейської спільноти» – автор меншою мірою зосереджується на еволюції концепту «Центральна Европа» (що можна було б очікувати), залишаючи цю тему (українським?) адептам «ментальної географії», натомість пропонує замислитися над сучасним інтелектуальним його вжитком, покликаним радше вплинути на сьогочасну політичну ситуацію в реґіоні. Портнов торкається лише одного з можливих, може, найбільше обговорюваних, образів Центральної Европи як спадку Речі Посполитої, що ідеалізує співжиття поляків, литовців, українців та білорусів на засадах громадянського суспільства.      У другому розділі – «Російська україністика і привиди “Русского мира”» – дослідник аналізує найпомітніші наукові публікації російських істориків про українські проблеми: український національний проєкт, українсько-російські стосунки 1920–1930-х років, українізацію, Голодомор тощо. Автор указує на спільні риси між такими на перший погляд різними текстами, як інтелектуально витримані у стандартах західної гуманітаристики монографії Алєксєя Міллєра та одіозні писання Іріни Міхутіної та Андрєя Марчука – їх об’єднує залежність (не завжди усвідомлювана) від політичних процесів у Росії.      Найціліснішим виглядає третій розділ – «Геноцид та етнічні чистки: українські сюжети міжнародних дискусій». Спочатку Портнов подає історію центральних термінів та дискусії навколо їх уживання, потім досить докладно зупиняється на аналізі західної літератури про голодомор, Голокост, етнічні депортації та чистки на українських теренах (праці Франка Сисина, Роберта Конквеста, Джеймса Мейса, Майкла Елмана, Андреа Ґраціозі, Івана-Павла Химки, Дитера Поля, Франка Гольчевського, Карела Беркгофа, Омера Бартова, Тимоті Снайдера та інших).      Врешті, четвертий розділ «Як західні гуманітарії заговорили українською», як на мене, найцікавіший, хоча Портнов тут радше постулює питання, ніж дає на них відповіді: проблеми сучасних українських перекладів (якість, реґіональна та мовна асиметрія, дотаційний характер, переважання українознавчої тематики); науковий словник українського гуманітаря (запозичення західних понять та особливості їх уживання, інтелектуальна мода, стилістична мімікрія) на прикладі застосування термінів «ментальність», «націоналізм», «модерний/модернізація», «міт», «постмодернізм», «тоталітаризм», «геноцид», «пам’ять».      Продовжуючи думку дослідника, додам, що українські переклади провідних західних книжок існують у ситуації «синхронного вжитку», коли і цивілізаційний підхід, і теорія тоталітаризму, і соціяльна історія, і культурні студії сприймаються однаково новаторськими, тоді як між появами ориґіналів могли пролягати десятиліття дискусій. А відсутність в українських перекладах ґрунтовних передмов та наукових коментарів лише сприяє термінологічній мішанині та плутанині.

Друкувати