Друкувати
Четвер, Березень 21, 2019 - 21:29

Мед з дікалоном

Жовтень 2012

Реконструювати темні сторінки історії України першої половини XX століття – надскладна місія для письменника. На жаль, більшість авторів-місіонерів – від Хвильового і до Шкляра, травмувалися в ідеологічній м’ясорубці – однак далеко не кожен усвідомив, що з його високими поривами через це сталося.

Та ніхто не відбере в українського критика надію, що з часом мислення ура-патріотично налаштованих шукачів істини еволюціонує. І тоді не натикатимемося в Юрія Камаєва на добрих благородних «наших мертвих» і бовдурів-«ворогів», а стилістика красного письменства не дивуватиме знахідками: «грав дуже гарно», «палали пристрастю очі», «смертельно втомлена людина», «світилися у місячному сяйві»... Позірно простацький стиль писання може містити штампи, якщо виростає з мітотворення, та й літературний канон мало надається до змін, навіть якщо є сміливці до цього. Однак тоді кожен автор тупцюватиме на місці, грубо кажучи, не зробить погоди в літературі. У будь-якому разі мітологія не компенсує відсутности історії, навіть якщо йдеться про художню літературу.

Навіщо тоді потрібен метод реконструкції? Поза тим, що письменники пишуть метаісторію, історію понад історією. І повнота буття, яку деміург Камаєв прагне передати читачеві, залежить не від того, що він знає, «скільки пар мідних ґудзиків було на мундирі українського авіятора зразка 1918 року» (з післямови Антона Санченка), а від психологічної достовірности характерів. Вдумливий читач цікавиться не ґудзиками й побутовими деталями минулого, попри те, що побутовий реалізм як багно затягує в себе не лише життя тихих домогосподарок, він занапащає й великі світлі уми чоловіків. Проблема Камаєва напевне в тому, щоби побачити – поза звичним антуражем повсякденного, вийти за межі стереотипів. Нехай це буде подорож на край ночі і відкриються не зовсім приємні оку й національному самолюбству хиби – не у військових стратегіях, а в наскрізь негідній людській поведінці, яка теж призвела до того, що маємо таку гірку історію. Бо коли Селін описав внутрішнє життя дезертирів, поганих хлопців, які на війні керувалися далеко не любов’ю до батьківщини, то вони дотепер залишаються живіші від усіх живих, і головне, цьому авторові таки повірили. Попри суґестивний хист Юрія Камаєва, вірити його героям – хорошим простим українським патріотам – немає достатньо підстав. Хоча хтось із них «помер за Україну і совіцьку власть»

Друкувати