Друкувати
Неділя, Листопад 18, 2018 - 09:55

Ловець океану. Історія Одіссея

Квітень 2018

Від самого дитинства людину наповнюють історії — їх оповідають нам і про нас. І що більше історій розказано, то більше віддаляються їхні герої. Володимир Єрмоленко вже не вперше береться за написання історій, які наблизили б їхніх персонажів до читача: 2015 року у «Видавництві Старого Лева» вийшла його книжка про класиків «Далекі близькі» (див. рецензії у чч. 3–4 та 11–12 «Критики» за 2015 рік). Цього разу філософ наближає до нас персонажа міту, і це перший художній твір автора.

Одисей повертається додому. Ітака вітає його вчасне повернення — саме тоді, коли Пенелопа берегла йому вірність і разом із сином Телемахом захищала його царство. Історії про нього облетіли світ, Одисеєві подвиги переказують за кожним келихом вина, і лише історії про його жінок не дійшли до вух Пенелопи. Своє уславлене життя він продовжує заслуженим відпочинком на своїй землі і на грудях дружини. Це те, що ми знаємо з дитинства. Але так само ми знаємо, що цього не могло бути.

Одисей повертається додому. Ітака — мовчазна і похмура. Його дружина пішла служити богам, син подався на пошуки батька, та розминувся з ним. Нещодавні пригоди залишили пустку всередині, фізичну і духовну втому, бо ж хто повертається з війни щасливим? Його минуле болить Одисеєві не менше, ніж порожнє теперішнє. Коли виявилося, що його «вдома» більше не існує, він вирішує спокутувати провину перед богами, Пенелопою, перед тими, кого вбив, і зважується пройти свій шлях заново. І повертається до Трої, аби знайти спокій, утрачений двадцять років тому.

Від початку ми розуміємо, що авторові йдеться не лише про деконструювання найвеличнішого з мітів. Неможливість почати життя спочатку, неможливість повернутися і негнучкість часу — ось про що справжня історія Одисея. Повертаючись до Трої, він неначе втрапляє в пастку Кроноса, який, мов іграшки, розкладає сюжети його життя в, здавалося б, нехронологічному порядку (хто ж розкаже Кроносові, який порядок правильний?). Час неможливо повернути, та він здатний повернути нас.

На океанських дорогах Одисей зустрічає всіх тих, кого минав у житті. Кажуть, що коли помираєш, життя пролітає перед очима. Одисей не помирав, та помирав його міт, і тому океан проносить перед його очима все, чим Гомер наповнив життєпис героя. Топос повернення, як і пригадування, знайоміший і відчутніший читачеві, ніж героїчна сага. Історію наповнюють нові сенси. Ось Тиресій, який водночас є і чоловіком, і жінкою. Одисей пройшов «шлях чоловіка», та у своєму воротті-спокуті усвідомлює і «шлях жінки». Постмітологічна мудрість пояснює не лише неможливість ідеально лінійного часу, позбавленого рефренів історії, а й те, що насправді немає ані чоловіків, ані жінок — є лише люди.

Виплітаючи уявну історію повернення Одисея, автор розкриває не так альтернативний життєпис героя, як те, що криється за вигаданими мірилами мітичного світу. Зрештою, з’ясовується, що Одисей повертався не з Трої до Ітаки, а навпаки. Бо ж насправді з війни ніхто не повертається. Вона вабить до себе сильніше за домашній затишок і обійми коханої. Одисей повертається до Трої не задля спокути, як йому здається на початку, і не заради того, щоб відбудувати власноруч зруйноване місто. Він повертається, аби, відновивши його, знову вийти на стежку війни.

Невластивий словникові цієї історії термін «посттравматичний синдром» залишається післясмаком, коли перегортаєш останню сторінку книжки. «Наше внутрішнє небо робить велике коло, наше внутрішнє сонце сідає і проходить під землею, занурюється у море темряви, але виходить знову на поверхню». Виявляється, що Одисеєву душу не освітлювали Ітака, Пенелопа і Телемах — світила в ній лише війна.

Друкувати