Друкувати
Вівторок, Листопад 20, 2018 - 07:28

Література та літературознавство української діаспори

Грудень 2016

Найперша прикметна риса цього курсу лекцій, випущеного в світ уже другим виданням, – цілковита відсутність блумівського «страху впливу». Відсутність така кардинальна, що страх охоплює читача. Адже коли закінчуються залапковані цитати, фактично закінчується зв’язний текст. Єдине, що пропонує авторка крім посилань, це школярського рівня тематично-образний розбір творів, поданих у хронологічному порядку.

Друга важлива прикмета – рецептивна настанова підручника. Схоже, «ідеальним читачем» цього опусу є спраглий історик літератури, якому запропоновано подрібнену й приготовану до старанного пережовування січку фактів. Тимчасом як аналіз самих текстів здійснено на рівні «Стефанович – співець волинської осені».

Зміст посібника неабияк вражає: відсутністю будь-якого канону, очевидною неповнотою «портретної ґалереї», незрозумілою структурою праці (вона ані чітко хронологічна, ані в жодному разі стильова). Своїх критеріїв «іншости» цієї літератури авторка не пропонує. Жодної власної праці з цієї обширної теми в численних бібліографіях – так само. Поділ митців за міґраційними хвилями (до творчого доробку першої з них авторка зараховує графоманські спроби новоприбулих галицьких селян) виглядає банальним проєктом культурної, а не інтелектуальної історії літератури. Який стосунок до літературних дискусій МУРу мають демографічні таблички з кількістю переселенців? Дивує й «селекційна політика»: тут відчуваємо і національні інтенції (чи не тому не згадано Патрицію Килину та Мойсея Фішбейна), і певну цнотливу категоричність щодо «незалежноукраїнських» еміґрантів (Володимира Діброви, Василя Махна чи Світлани Пиркало), яких, очевидно, виведено поза межі літератури.

Але про це навіть ніяково згадувати, коли взяти до уваги, що в підручнику не знайшлося місця для розгляду поезії Тодося Осьмачки, Юрія Липи, Патриції Килини, Жені Васильківської, прози Юрія Косача чи Ігоря Костецького. Втім, комусь усе-таки поталанило. І пропорції несподіваної уваги до щасливчиків так само приголомшують. Скажімо, Ярові Славутичу перепало майже стільки само сторінок, як усій Нью-Йоркській групі разом; не забуто і критичної діяльности «одного з найталановитіших митців українського зарубіжжя»: авторка розташувала його між Марком Павлишиним та Дмитром Чижевським. І зовсім не ховається з чинниками, які її до того спонукали: «Видання здійснено за сприяння Яра Славутича», – сказано на другій сторінці підручника.

Друкувати