Друкувати
Понеділок, Вересень 24, 2018 - 18:12

Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства

Серпень 2018

Тарас Лютий запрошує здійснити мандрівку кораблем шаленців. Мандрівку не географічними, а історичними та культурними просторами, аби простежити трактування понять шаленства, глупоти, евфорії, манії, екстазу в літературі, мистецтві, філософії, суспільній думці та релігії. Шаленство є однією з наріжних подій людського переродження, водночас і карою, і катарсисом. А тому, переконаний Лютий, історія шаленства вимагає як вивчення із залученням фахівців та методів діягностики і лікування, так і розгляду з позиції культури. Спроби осмислити шаленство ставлять низку запитань, що їх автор формулює на початку книжки. Що означають такі сталі ідіоми, як «чути голоси» чи «втратити душу»? Навіщо розуміти те, як досвід шаленства змінюється від одного типу суспільства до іншого? Для чого нам знати, навіщо культури формують уявлення про «нормальність» і «відхилення»? Чи типовий символічний прояв шаленства має політичні впливи або ідеологічні застосування в сучасному світі? Загальна ж проблема, що розглядається у нарисах, звучить так: чи не криються, здавалося б, у яловому ґрунті шаленства цілком розважливі парості?

Першу частину книжки присвячено історії шаленства. Починає Лютий з античности. Давньогрецька мітологія своєрідно репрезентує цей стан, використовуючи терміни «буйство», «навіженство». Автор звертає увагу на те, що існує щонайменше три визначальних сюжети давньогрецького опису шаленства: затьмарення, мандрівка та ушкодження. Загалом же міт переважно описує безумство як покарання, і найчастіше йдеться про втручання «демона», себто надприродні чинники. У давньогрецькій філософії також є спроби пояснити цей феномен. Передусім згадано Сократа і його власного «даймоніона» чи «внутрішній голос», кініків і їхнє проповідування «ідіотизму», тему шаленства в Платоновому діялозі «Федр», Аристотеля, який у «Нікомаховій етиці» узалежнював шаленство від розуму. У цій частині книжки простежено поступове увиразнення двох давньогрецьких розумінь шаленства – як моральної травми та духовної немочі.

У Середньовіччі витворюється своєрідний образ шалу, який, з одного боку, розуміється як потяг людини до зла, а з другого – як прояв святости й невинности. У цей період очевидним є вплив особливого розуміння християнської віри, яка наказувала особливо не прагнути осмислювати чи піддавати сумніву все незрозуміле. У добу Відродження, пише Лютий, шаленство полишає своє скромне місце й перетворюється на видовище. У парадоксальний спосіб воно ставало однією з форм розумности, протиставляючись високій вченості. Але в Новий час це розумне шаленство змушують «замовкнути», оскільки стверджується, що істину можна осягнути лише завдяки методові, який адекватний розумові. Хоча це не стало остаточним словом культури щодо шаленців.

Автор звертає увагу на своєрідну «відлигу» у ставленні до шаленства в епоху романтизму. У цей час вважається, що не утилітаризм чи лінійний проґрес має скеровувати творчі поривання людини, а розперезана уява. Особливе трактування шаленства подибуємо в Геґеля. У його філософії шаленство перетворюється на чинник, який дає розуміти природу розуму. Завершується історична частина книжки аналізом розуміння нерозсудливости в сучасну епоху, психопатичного дискурсу в літературі (Шарль Бодлєр, Едґар По), прикладів невротичного стану в композиторів (Рихард Ваґнер) та художників (Едґар Деґа, Поль Ґоґен, Вінсент ван Ґоґ). Тарас Лютий, услід за Петером Слотердайком, зауважує, що нині шаленство стає складнішим феноменом, аніж у попередні епохи, оскільки воно активно доповнює ідеологічне ошуканство. Крім того, сучасна цивілізація створила радикальні форми соціяльного контролю, що спричинило своєрідне вигнання шаленства у внутрішнє поле індивіда.

У другій частині розглянуто сакральне шаленство. Передусім ідеться про прояви релігійно-містичного самозабуття. Лютий виокремлює певні культурні техніки, в яких наявні екстатичні стани. Розглянуто й шаманство як техніку, якій характерне експериментування із психікою. Далі Лютий переходить до містерій як колективного психічного інструменту впливу на індивіда, східних технік екстазу (зокрема, в даосизмі), аналізує специфіку екстазу в християнській містиці та вивчає суфійський шлях духовного піднесення, що передбачає містичний досвід одкровення, заснований на знанні закону (шаріяту). Завершують цю частину розділи, присвячені юродству, «шаленій мудрості» в ісламі, екзальтованому благочестю хасидів, коану в практиках дзен-буддизму.

У третій частині книжки Лютий прагне показати, що сфера шаленства як простір реалізації речей, які неможливо пізнати розумом, не є однорідною. Прояви шаленства в культурі автор пов’язує із трикстером, для якого абсурдною є сама думка про існування значень у повсякденному бутті, тож він перебуває у стані іронії та скепсису щодо будь-якого обов’язку; куртуазною несамовитістю, що виявляє досягнення високого ступеня святости, героїзму чи любові в нерозумному стані; доктриною «вченого незнання», яка протиставляється самовпевненому «знанню»; божественною морією (святою глупотою), яка є правдою життя, бо якщо її немає, то життя прісне, а якщо її забагато, то воно безумне; донкіхотством, яке виявляє тріюмфальне шаленство; удаваним шаленством, що демонструє його симуляцію; фіґурою дурня, що трапляється в багатьох нараціях у різних культурних контекстах; меланхолією, що посіла в европейській культурі неабияке місце, ставши темою наукових трактатів, художньої літератури, мистецтва, а також модною «хворобою».

Іще декілька слів про «кінець», який насправді є початком. Ідеться про передмову авторства Вахтанґа Кебуладзе. У ній є пояснення, чому відбувається таке перевертання «з ніг на голову»: «починати з кінця безглуздо, а отже це є проявом шаленства. Саме тому є всі підстави назвати вступ до твору про шаленство кінцем». Підхід Лютого до шаленства Кебуладзе зіставляє з підходом Еліяде до ієрофанії. У книжці, як переконує автор передмови, продемонстровано роботу на мікрорівні, де важливі найдрібніші деталі: скеровування погляду, дихання, жест. Усе це поступово перетворює аналіз на гру, до якої залучено й читача.

Друкувати