Друкувати
Середа, Листопад 21, 2018 - 09:32

Харьков/Харків: столица пограничья

Березень 2014

У книжці харківського історика, випущеній у рамках проєкту «Соціяльні трансформації у прикордонні – Білорусь, Україна, Молдова», що його здійснює Европейський гуманітарний університет у Вільнюсі, одразу впадає в очі авторове прагнення висвітлювати історію міста і реґіону, вийшовши, за зразком західних досліджень, поза межі українського національного дискурсу. Використовуючи у висвітленні історії Слобожанщини і Харкова концепції Великого кордону і прикордоння, реґіональної та національної ідентичности, Кравченко застосовує компаративістський підхід та методи урбаністичних студій і культурної географії, що підкріплені змістовними теоретичними поясненнями. Дослідник пропонує українським історикам нові перспективи реґіонального історіописання. І хоча дивним виглядає те, що він базує монографію винятково на опублікованих працях і джерелах, у контексті інтелектуальної історії освоєння/творення реґіону це видається доволі логічним. До того ж активно сприяє популяризації наробку місцевих істориків, – серед них назвемо Володимира Маслійчука, чиє бачення слобідської історії доволі помітно вплинуло на авторові відтворення/інтерпретації історії краю XVII–XVIII століть, а також окремих сюжетів пізніших періодів.

Міркуючи над історією Слобожанщини XVIII–XXI століть, історик не раз наголошує чільну роль у житті міста модернізації. Здійснювана чи то імперським, чи більшовицьким урядом модернізація, безперечно, сприяла уміщенню Харкова і реґіону в рамки ментальної географії Русі-Росії-Малоросії-України-Південної Русі-Південної Росії. Відстежуючи творення та зміни в інтелектуальному мапуванні й національній ідентифікації міста в російському, радянському та українському наративах, Кравченко вказує на діячів, творчість яких від кінця XVIII століття сприяла означенню міста і краю як у рамках національних/культурних дискурсів, так і дискурсу модернізації. Зазначмо, що до Кравченкової «когорти великих» поряд із Григорієм Сковородою, Василем Каразіним, Іллею та Григорієм Квітками, Дмитром Багалієм та іншими віднесено також Антона Слюсарського, Геннадія Згурського і Константіна Кеворкяна, що виглядає доволі провокаційно, адже істотного резонансу їхня творчість не мала навіть у Харкові, на що побіжно вказує і сам дослідник.

Утім, провокативність властива багатьом пасажам Кравченкового дослідження, взяти хоч би порівняння сучасної Академії наук України з «культурним Донбасом» чи висвітлення історії міста в роки української незалежности. І вона напевно додасть монографії привабливости в очах читачів і посприяє жвавому обговоренню праці.

Друкувати