Друкувати
Неділя, Вересень 23, 2018 - 10:12

Інша країна

Серпень 2018

Збірки київських авторів Василя Лозинського і Антона Полуніна з серії «Лоція» представляють голоси з ориґінальним тембром і діяпазоном. Особливістю концепції видань є поєднання текстів та ілюстрацій, тож книжки віршів є ще й альбомами двох художників. Своєрідним іронічним жестом у бік шукачів інтертекстуальних зв’язків є вміщені у збірках «списки використаної літератури».

Спілкування, інтернет, зміни в культурному ландшафті людства, мандри – найпоширеніші теми збірки Василя Лозинського «Інша країна». В одному з віршів є згадка про «ідею закохатися в географію», і хоча в тексті закладено привабливу неоднозначність такого об’єкта потягу, химерна закоханість саме в географію проглядає в більшості віршів «Іншої країни». Збірка має три розділи: «У чому секс?», «Острови вірогідності» і «1% шопінґ». Винесена в назву книжки ідея іншости країн химерно (і таки вдало) розгортається від першої до останньої сторінки. У першій частині точками, між якими відбувається дія, є Майдан і Київ та віддалені від нього европейські міста. У другій Лозинський пропонує мандрівку на південь Европи. Автор або зазначає місце й час написання тексту, або їх можна вгадати зі змальовуваних реалій, проте в останній частині книжки маємо справу з віршами, що ніби зависли між локаціями, хоча в них так чи так присутня реальна чи уявна Америка.

Існування вірша – неминучий мотив у Лозинського. Навіть пишучи про щось інше (міста і ночі, вечері й обіди, темряву і війну, мир і дім), автор часто вдається до написання фактично віршів про вірші. Так з’являються і сподівані зіставлення (вірша і музики, вірша і обличчя), і несподівані (про короткий вірш, «рядки якого нагадують голку з вушком, дужку окулярів, до якої прикріплені “другі очі”»).

У фінальній частині збірки вміщено «Використані матеріяли» – короткий список посилань, серед яких Чеслав Мілош, Пауль Целян, Інґмар Берґман. Є у книжці й епіграф із Бориса Херсонського. У віршах Лозинського є згадки про Одисея, який не мандрує, а сидить удома і переглядає серіяли, про Робінзона Круза, який «навіть не міг написати в листі про захід сонця». Лозинський пропонує читачеві декілька ступенів виразности політичного в естетичному. Інколи його присутність схожа на привида («Не можу почуватися чужим», «1% шопінґ») або на перевтілення («У своїй голові я зробив місце для двох америк», «Острови вірогідності»), воно постає яскраво не лише у віршах, де згадано події на Майдані, а й у таких текстах, як «Податки» або «Фазенда Бар».

Вірші Лозинського не є герметичними. Описи буденного життя детальні, ситуації та події впізнавані, але складність проявляється в іншому: з прозорих образів, опису побуту і споглядання повсякдення в різних «інших країнах» автор конструює ландшафти, які одразу непросто уявити, бо внутрішнє і зовнішнє споглядання переплітаються. Відтак Лозинський проблематизує саме протиставлення простого і складного. Такий ефект підсилюють ілюстрації – мінімалістичні графічні абстракції Михайла Букші.

Натомість ілюстрації Світлани Аграновської у збірці Антона Полуніна «Ходити й говорити» часто сприймаються не як доповнення, а як контраст до віршів, у яких зазвичай багато елементів, слів, образів, уривків переживань і сприйняття. У виданні вміщено вірші російською і українською мовами. Перших більше, і не завжди зрозуміла закономірність появи україномовних текстів у потоці російськомовних, однак часом їхня присутність сприймається як неминуча, так само, як і їхня ориґінальна інтонація. Тут проявляється особливість цієї книжки – якщо експерименти з формою чи сенсами в більшості віршів російською мовою подібні, то у випадку з українськими текстами стикаєшся із розмаїттям інтонацій і сенсів, форм і способів вираження.

Вертикальне розташування текстів у Полуніна має особливе значення, а його авторський синтаксис є не просто способом акцентування на певних словах, епізодах, діях, а єдино можливим способом існування вірша. Автор часто вдається до багаторазових повторів образів у тексті, і це почасти нагадує гру з фразою у музиці. Яскравими прикладами цього є вірші «Л (Жалі минають)», «Бо сновидою є», «Де хто», «Насправді». І якщо в українських віршах такі повтори або додають текстам музичних інтонацій, або перетворюють їх на майже магічні формули замовлянь, то в російських вони свідчать про те, що Полуніну не чужа іронія («И сожаления», «Томагавк», «Кости», «Структура» «Какой свет»). Важливі теми для автора: тілесність, переживання втілености й існування майже на грані тілесних умінь і навичок. Переживання закінчення себе і початку речей є тим мотивом, що його автор водночас і намагається не оминути, і прагне уникнути («По мере удаления», «Ноги», «Кто ты такой», «Сухость и»).

У віршах збірника багато змін пір року і проростання їх одна в одну («Везде и теперь», «Насправді», «Оттепель», «Падает падает»), згадок про дощі та світло, про межу між «ми» і «ти», про душу і самотність. Вірші Полуніна нагадують інсталяції з величезною кількістю предметів і речей, які ніби вигулькують у проміжках між словами, а інколи і всередині слів – між літерами. Гра у слова і гра зі словами у більшості віршів перетворюється на філософування про річ як таку та про надмір речей довкола втіленої персони («И сожаления», «То, что есть», «Ключі»). Проте найпоказовішими щодо авторської філософії речей можна назвати тексти «По мере удаления» та «Кожен з нас», де рельєфно проступають ще дві неуникні для нього теми – пам’яті і самотности.

Друкувати