Друкувати
Субота, Вересень 22, 2018 - 17:31

Ігор Герич: діонісійське

Травень 2016

Число присвячено пам’яті Ігоря Герича, відомого лікаря, доктора медичних наук. Його мета — «ледь відкрити і особистість, і душу товариша» через інтерв’ю, есеї, спогади. Часопис поділено на п’ять тематичних блоків: «Im Memoria de Ihor Gerich», «Діонісійське», «Memorans», «На честь Ігоря Герича» та «Згадуючи Ігоря Герича».

Багато хто називав його вчителем, адже Герич не міг не залишити по собі учнів. Наприклад, Ігор Стояновський по-особливому згадує хірурга, кадр за кадром реконструюючи спогад: «Вчитель ніколи не сварив, навіть голосу не підвищував. Натомість говорив тихо і спокійно, і це проймало набагато більше. Найгірше було відчувати перед ним сором». Вимальовується портрет відповідальної, скрупульозної людини, але водночас чуйного і терплячого друга. Тарас Возняк, який теж добре знав Герича, зауважує його життєствердність.

У блоці «Діонісійське» вміщено низку віршів про Діоніса, з яким, очевидно, асоціюється сам Герич. За його життєрадісними променистими очима завжди крилася печаль, згадує Возняк, тому образ Діоніса ідеально пасує до трагічної іпостасі лікаря. Мітологічний бог так само терпів, бо «за бучними учтами та виногронами, ловами та куражем крився прообраз страждущої людини». Тут можна прочитати різні варіяції на тему Діоніса, починаючи від Гомера та закінчуючи сучасними поетами. Символічним є есей Єлєни Волі «Культура як генерування гідності», що відкриває наступний розділ і водночас глибину особистости Герича. Авторка покликається на Канта, тлумачачи поняття «доброї волі», яка була виразною особливістю лікаря. Моральний закон у мені — ось що справді характеризувало Герича, тому багатьом так важко усвідомити втрату людини, яких одиниці.

Найцікавішою частиною є спогади самого Герича, більше подібні до філософських ремарок і зауваг щодо різних питань та персоналій. Герич міркує про Вернадського, зіставляючи його з Енді Ворголом. Вернадський для Герича є збірним образом, який об’єднав у собі безконечні українські пошуки власної ідентичности, але це образ докорінно неґативний. Герич дорікає академікові за те, що той зробив українську науку васалкою російської («концепт національний — це принизливо»); за його неспроможність інтеґрувати науку в европейський контекст; за принизливе ставлення до української мови. Однак найцікавішим є Геричеве бачення української медицини, яка, на його погляд, виглядає дуже непогано: «Я не вважаю, що медицина за кордоном на загал гірша чи ліпша. Ліпша хіба в організаційному плані». Лікар розглядає тему здоров’я по-філософськи, з декількох перспектив. Перед нами не просто фахові поради, але й глибокий аналіз феномену, зокрема й суспільного.

Останні дві частини числа містять спогади, мемуари і два філософські есеї, присвячені Геричеві, авторства Яноша Саноцького й Тараса Возняка. Цікавими є спогади Володимира Зуба, який укотре згадує скромність, невибагливість і простоту Герича: «Могли купити булочку десь в кіоску і цього вистачало, а якщо вже йшли кудись поговорити, то мені, як людині, що довго жила в гуртожитку, були потрібні лише пельмені і яєчня, а йому — одна канапка з м’ясом і одна з сиром». Такі ремарки говорять про феноменальну близькість Герича до життєвих реалій. Олександр Павенцький-Фільц написав: «Не знаю, яким він був достеменно для інших, але для мене Ігор Герич став близькою людиною». Автори часопису прагнули передати цю близькість людини, яка відійшла до вічности, але завжди буде поруч.

Друкувати