Друкувати
Середа, Травень 22, 2019 - 06:31

Гмиря і Шостакович

Листопад 2016

Творче спілкування російського композитора Дмітрія Шостаковіча та українського співака Бориса Гмирі вже давно привертає увагу музикознавчої спільноти. Мета цього видання – внести ясність у причини відмови Гмирі виконувати Шостаковічеву Симфонію № 13, висвітлити спільну роботу митців над вокальним циклом «П’ятиденка» на вірші Євґенія Долматовського. Робота постала на перетині жанрів – джерелознавчого дослідження (з оприлюдненням численних першоджерел) і палкої публіцистики.

Звісно, публікація першоджерел і намагання докопатися до історичної правди – благородне діло, а от на «публіцистичному» наповненні видання хочеться зупинитися трохи детальніше. Від самого початку книжку читати не просто: вже у передмові (якої, здається, рука літературного редактора не торкалася, а дарма) хочеться сперечатися ледь не з кожною висловленою думкою. Приміром, чому автори вважають, що Гмиря й Шостаковіч «не брали зі світової музичної скарбниці, а поповнювали її» – чи вони принципово не слухали хорошої музики, не читали добрих книжок? Навіщо категоричність висловлювань, що пронизує текст від початку й до кінця, на зразок «потрібні фундаментальні наукові дослідження творчої діяльности велетів мистецтва, а не леґенди про їхнє життя»? – леґенди теж потрібні, тільки на своєму місці. Звідки взялися фантастичні назви книжок – «Гмиря: Доля. Муза. Слава», «Шевченкіяна Гмирі», «Українська пісня та романс» (!?), «Поради Гмирі молодим вокалістам», «Борис Гмиря: чому я так трактую твори?», «Віра Гмиря – то не просто дружина Гмирі», «Оперна діяльність Бориса Гмирі», «Західна класика» (теж про Гмирю?) – які «конче потрібно видати»? Зрештою, як узагалі розуміти отаке: «Все, що писалося дотепер, було необґрунтованим»? Або таке, про діячів культури СРСР: «…з’явився особливий тип “сірих” людей, які бездарно змішували яскраві кольори життя в один тьмяний, брудний, сумний. Цей тип людей правду життя і творчости видатних діячів науки, культури, літератури намагався, та й сьогодні ще намагається, зводити до рівня свого примітивного розуміння, бачення». Отака полеміка. Гіршої «адвокатури» для видатного баса годі й шукати. Брудом бруд не змиєш, це збагнули в античному світі…

Якщо відсунути викривальну риторику, лишається невеликий масив документів, на які «нарощувалося» плакатне слово гнівної боротьби за правду, – 16 листів і 5 телеграм Шостаковіча до Гмирі, 2 чернетки листів і 2 телеграми у відповідь, рукопис вокального циклу «П’ятиденка» та Гмирині щоденникові записи періоду його спілкування з Шостаковічем. Назагал «Гмиря і Шостакович» виглядає як книжка-фреска, складена з невеличких, різнозначущих і різностильних фраґментів: біографії, враження слухачів, переліки першочергових завдань на вшанування пам’яті, поетичні тексти Євґенія Долматовського та листування героїв книжки з ним, систематизація позначок, що зробив співак у рукописі «П’ятиденки» тощо. Наприкінці – «внутрішні» рецензії на книжку Софії Грици та Марії Загайкевич, біографії її авторок (де, на диво, немає Наталії Цимбалістої) та іменний покажчик.

Будь-яка книжка вимагає від читача докладання певних зусиль. Але щоб дочитати до кінця «Гмирю і Шостаковича», треба мати ангельське терпіння. А щоби щось для себе взяти з цього тексту – на частину розділів узагалі не звертати увагу, а частину сприймати як поживну «сировину» для власних висновків. Бо як повноцінна книга це видання, на жаль, не відбулося.

Друкувати