Друкувати
Неділя, Вересень 23, 2018 - 23:17

Флешка – 2 GB

Серпень 2012

Есеї Юрка Іздрика призначені для гурманів літератури, це велика і жаска молекулярна кухня, оцінити яку спроможний далеко не кожен читач. Тексти автора ніби футуристичні страви-парадокси: зефір із пармезану, полунична піна, карамель із дині, крем із фуа-ґра і чорної тріски, мізки ягняти з морськими їжаками, які на вигляд нічим не відрізняються від звичайного винограду. Притому пише цей літератор дуже ситно, за один раз багато не подужаєш: свідомість закипає. Однак саме в такому крутому кип’ятку створюється найяскравіше враження, виникає візія того, чого не отримаєш у жоден інший спосіб, хіба через читання важких для розуміння текстів. Вони в Іздрика, як і колажі, завжди несподівані, повороти думки непередбачувані, система координат незвична – час і простір структуровані щоразу інакше.

В есеї «Нáсерединіміста. Топологія déjИ vu» письменник пропонує свіжий погляд на давно заяложений звичними поясненнями психічний стан. Здеформоване в геометріях вищого порядку, в призмі чуда неевклідової геометрії постає місто Івано-Франківськ – то конусоподібне, то у вигляді тора (фігура, яка нагадує бублик), то куба – і на цьому автор не спиняється, тож поняття місця й перетину поверхні обростає іншими часовимірами й метафізичними світами. Так безмежна кількість вимірів стає наочною, як ніколи, хоч як би її сприймали поважні математики на чолі з асоціяльним до абсурду Ґріґорієм Перельманом. Але це вже царство літератури, де, на відміну від математики, дозволено більше, немає абсолютно нічого неможливого, панує свобода («Свобода дада»), якої не буває вже ніде в цьому світі. Навіть відчуття у такому багатомірному часопросторі сприймаються незвичайно, бо й самі вони увиразнені: тут панує принцип «урівноваження смаків», тобто задіяно всі смакові відчуття: солодке, солоне, гірке, кисле й гостре дає неповторну повноту, умовно кажучи, духовного харчу.

Хоча коли Іздрик описує банальне – заварювання «Kaffee», свій незмінний ранковий ритуал: кава і цигарка («Критична точка»), то з такою майстерністю, що позмагатися з його точністю й стереоскопічністю міг би лиш ексцентричний режисер «Мертвих квітів» Джим Джармуш. Та рідкісна повнота буття з усіма її півтонами, невимовними чуттєвими нотами, коли дійсність артикулює речі, все ще невідомі, і постає окремо: ти спостерігаєш за нею (та собою) збоку, наче поза тілом. І «містика починається там, де закінчується магія» («Поет і його демони»)? Вона знічев’я відчитується в кожному слові й коли з цим питанням звертаєшся у порожнечу госпóди, кавова чашка падає з твоїх рук, у сусідній не менш порожній кімнаті раптом валиться з книжкової полиці альбом із репродукціями найвеличніших художників світу. Немає значення, на якій сторінці і яке зображення тобі відкрилося, зате впізнáєш процес екстеріоризації і замислишся, чому Фройд із Юнґом боялися торкатися цієї теми. На відміну від Іздрика.

 

Друкувати