Друкувати
Субота, Листопад 17, 2018 - 16:42

Есеїстика у пошуках джерел

Листопад 2016

Велика за обсягом книжка добре знаного в Україні та за кордоном культуролога, літературознавця й письменника Марка Роберта Стеха об’єднує майже півтора десятка есеїв і полемічних статтей за приблизно півтора десятиліття і вісім розмов за 2007–2015 роки. Певною мірою, це етапне видання, яке має на меті підсумувати значущий відрізок шляху і не дати зробленій за тривалий час роботі розпорошитися між безліччю видань різними мовами на кількох континентах. А зроблено чимало. Як літературознавець Стех відомий працею з вивчення, видання чи перевидання творів Ігоря Костецького, Емми Андієвської, Юрія Косача (чий роман «День гніву» цього ж таки року він перевидав разом із Іваном Малковичем до львівського Форуму видавців), Миколи Куліша, а також Богдана-Ігоря Антонича, Миколи Хвильового, поетів Нью-Йоркської групи тощо.

Кропіткій археографічній роботі дослідника завдячуємо повернення до літературного обігу деяких текстів діяспорних авторів (як-от згаданого Косача), які вважалися втраченими або ж просто не були відомими. Методологічно пошукова есеїстика Стеха спирається на напрацювання Карла Ґустава Юнґа, Джозефа Кемпбела та Леоніда Плюща, де змістовний перетин концепцій архетипів, «творчої мітології» та структуралістського релігійно-філософського прочитання художньої літератури, що його пропонує Плющ, підсумовує загальний авторський інтерес до несвідомих, містико-апокаліптичних підстав та есхатологічних вимірів літературної творчости. І це надає вміщеним у збірці текстам двоякого значення. З одного боку, вони в досить доступній формі подають читацькому загалу ідеї Плюща, продовжуючи низку його інсайтів у складних змістових комбінаціях з ідеями згаданих авторів, а з другого — Стех забезпечує поточний літературний процес таким конче необхідним корпусом критичних текстів, які задають адекватний контекст прочитання творів цих авторів. Стех намагається (і йому це вдається) уникнути крайнощів політичного прочитання літератури доби Розстріляного Відродження (особливо у стосунку до Куліша та Миколи Хвильового). Замість традиційних соціяльно-політичних акцентів на ідеях «націонал-комунізму», деколонізації та національного відродження, а також зіткнення національної літератури зі сталінською моделлю уніфікованої тоталітарної держави, автор занурює аналіз у загальний европейський контекст, який полягав у тому, що в міжвоєнній Европі внаслідок глибокої світоглядної кризи відбулося піднесення теософських та інших езотеричних учень, вплив яких на розвиток української літератури зазначеного періоду досліджено дуже мало.

Есеї про Костецького послідовно доповнюють реконструкцію епохи «мурівського ренесансу», арґументовано полемізуючи із низкою тверджень Соломії Павличко, викладених свого часу у «Дискурсі модернізму в українській літературі», зокрема зі зведенням творчости Костецького до ігрового абсурдистського наративу, яке виникло внаслідок недоступности більшости виданих в еміґрації його текстів, а також дещо штучної синхронізації його індивідуальної творчої траєкторії із загальними повоєнними літературними тенденціями в Европі. Натомість Стех пов’язує творчі пошуки Костецького зі специфічним авторським позаісторичним розумінням природи «романтизму» і творчости ex nihilo — принцип, радше протилежний абсурдистському світосприйняттю. У зв’язку з другим згаданим аспектом, слід зазначити, що останнім часом в Україні перевидання творів «діяспорних» авторів затьмарено браком їхнього фахового коментування.

Шанувальники суворої методологічної послідовности можуть сприйняти за недолік часом інтуїтивний характер окремих Стехових тверджень, однак ця книжка — не монографія, а збірка есеїв, тож потенціял інтелектуального провокування, яке все одно спирається на виважене й ретельне прочитання текстів, зберігається. Формальне перевидання творів цих вилучених на багато десятиліть з українського «материкового» контексту письменників є лише першим кроком до реального їх введення в «канон» літературної традиції. Сьогоднішній український читач не може без докладного супроводу сприймати ці тексти. Такий недолік властивий, скажімо, антології «Запрошення на Цитеру» (упорядкування Віри Агеєвої), де тексти Юрія Косача, В. Домонтовича не мають супроводу належних коментарів, за винятком короткої загальної статті. З огляду на це, Стехова есеїстика є вагомою спробою задати певні відправні засади для сприйняття творів цих авторів. Жанр есею дає широкий простір не лише для авторського, але й для читацького маневру. Тож прочитання «Есеїстики у пошуках джерел» можливе на двох рівнях: з одного боку, як виваженого та арґументованого складника академічної полеміки про українську літературу Розстріляного Відродження й «мурівського ренесансу» (насамперед, але не лише), з другого — як невимушений супровід до текстів авторів зазначених періодів, які становлять інтерес і для широкої авдиторії, зацікавленої в усвідомленні апорій розвитку української літератури. Це складник того фундаменту, на якому базуватиметься не лише наше розуміння історії літератури post factum, але й засаднича умова багатшого та глибшого розвитку української літератури в майбутньому.

Друкувати