Друкувати
Неділя, Травень 26, 2019 - 13:00

Дискурс-анализ. Теория и метод

Січень 2017

Це, здається, перша видана в Україні (хоч і не українською) книжка про дискурс та методи його аналізу. З огляду на брак вітчизняної традиції дослідження дискурсу, переклад однієї з незліченних західних праць є логічним кроком до її народження – хоча текстуальна спрямованість тих праць, які не лише міркують про дискурс, а й аналізують його, переклад неабияк ускладнює і навіть почасти дискваліфікує. Вибір тексту для першої публікації в Україні можна вважати вдалим, оскільки книжка шведки Маріяне Йорґенсен та данки Луїзи Філіпс розглядає і різні теорії дискурсу, й пропоновані в них методи конкретних соціяльно-зорієнтованих досліджень. Авторки розглядають три поширені парадигми тлумачення й аналізу дискурсу: теорію Ернесто Лаклау й Шанталь Муф, критичний аналіз дискурсу (за версією Нормена Фейрклафа) та дискурсивну психологію. В кожному випадку вони звертають увагу, зокрема, на тлумачення влади, ідеології та ідентичности, а також (за винятком першого підходу, який не розробив конкретних аналітичних інструментів) на застосовувані методи добору, опрацювання й критичної інтерпретації дискурсивного матеріялу. А потім Йорґенсен і Філіпс пропонують власний варіянт синтези цих підходів та власні відповіді на головні питання теорії й аналізу дискурсу. Стиль книжки чіткий і зрозумілий, хоча намагання авторок добре розтлумачити досить складні проблеми обертається деякою повторюваністю.

Переклад загалом зрозуміло передає те розтлумачування, проте до повторюваности додає типову для багатьох російських і українських перекладів суміш недбальства й невігластва, що її за відсутности інформації про перекладачів (іще одна прикмета пострадянської видавничої культури) доводиться приписати єдиній указаній (брако)творчій особі: науковій редакторці А.А. (імен у цій культурі теж немає) Кисельовій. У багатьох місцях відмінки іменників і прикметників не узгоджено, частини згаданих у тексті публікацій у прикінцевому списку немає, в деяких посиланнях прізвища авторів спотворено (скажімо, кілька разів з’являється такий собі Faucolte). Та чи не найбільше дратує не знати навіщо запроваджена практика наведення поряд із кириличними версіями ще й латинкових ориґіналів прізвищ обговорюваних авторів – не лише при першій згадці чи цитуванні, а щоразу чи доки не набридне. Завдяки цій практиці, зокрема, читач має задосить нагод насолодитися комбінацією Антонио Грамчи (Antonio Gramsci), а заодно й переконатися, що п. Кисельова не знає, хто той Gramsci такий.

В.К.

Друкувати