Друкувати
Вівторок, Вересень 25, 2018 - 20:00

Дорогою на Бабадаґ

Січень 1970

Жанр цієї книжки (випущеної за підтримки краківського Інституту Книги та Міжнародного фонду «Відродження») можна визначити як подорожні нотатки, хоча це радше роздуми на тлі мінливого пейзажу, і то декорації змінюються так швидко, що актори не встигають розіграти сюжет. Утім, як зазначила свого часу українська рецензентка ще польського видання, «важливішою за жанрову характеристику є тематична – це книжка про забуту й знайдену, відтворену в уяві чи то уявою породжену Центральну Европу, іншими словами – ще одна міцна цеглина в примарній споруді центральноевропейської мітології. Саме тут, у цій “гіршій”, “занедбаній” Европі зосереджено сподівання на втечу від банальних порівнянь і протиставлень, від лещат ще не забутої казарменої сірости й швидкого та невгамовного поступу “сучасної цивілізації” <...> Для автора цей мітичний простір, <...> засвоєний через власний досвід, побачений, почутий і спожитий, стає цілком реальним простором індивідуальної свободи, що в жоден спосіб не пов’язана з політичними чи економічними реаліями. Згадуючи в одному з есеїв про власні юнацькі подорожі за часів пізньої ПНР, автор виводить точну формулу: “Свобода або є, або її нема, і все. Моєї країни мені зазвичай вистачало, бо мене не цікавили її кордони. Я жив в її середині, а середина переміщувалася разом зі мною”». Стасюкова Европа також не має кордонів, точніше, вони не мають значення. Мандрівка триватиме, заки існують дороги, їздять автомобілі й курсують потяги; автор перетинає межі, і разом з ним межі перетинає текст. Проте одного разу текст усе-таки зупиняється на кордоні: в есеї «Опис подорожі Східною Угорщиною та Україною у 1999 році», колись уміщеному в «Критиці», розповіді про подорож українськими Карпатами й Буковиною вже немає. Тож читач має вибрати: вбачати в цьому свідомий авторський жест і шукати в ньому особливого значення чи просто погодитися, слідом за рецензенткою, «насолоджуватися легкістю стилю, невпинністю мандрівки та повітрям – для когось примарної, а для когось реальної, і в кожному разі такої гарної – свободи».

Стасюкові ще від часів виходу українського перекладу роману «Дев’ять» судилося посісти в українському літературному процесі місце, на яке іноземному письменникові нибито годі й сподіватися. А тепер отаку його винятковість наголошено ще й справді зоряним складом «творчої команди» нового видання: переклад Остапа Сливинського зредаґував Юрій Іздрик, дизайн книжки вигадав Влодко Кауфман, а післямову написав Юрій Андрухович.

 

 

 

 

 

 

Друкувати