Друкувати
Неділя, Травень 19, 2019 - 23:07

©оюз писателей. 2005, №1 (6)

Лютий 2017

Графічні «начерки», в яких відгомонить архаїка первісного мистецтва, й ортоепічна довідка з розставляння наголосів для тих, у кого «проблеми» з російською мовою: так виглядає зовнішній обладунок – себто обкладинка – числа харківського журналу «©оюз писателей». Той «лікнеп» виглядає водночас і як дрібненька (інтелектуальна чи суспільна?) провокація, і як жест самоіронії. Російська мова в Україні – наче яблуко, що далеко відкотилося від свого дерева: вона модифікована настільки, що лінґвісти часом воліють назвати її діялектом або варіянтом нормативної російської. Утім, цією мовою в нас не лише спілкуються в побуті, а й пишуть, означуючи в літературному процесі країни окремий сеґмент. Географія цієї літератури широка. В анотованому номері «©П» фігурують автори з Луганська, Вінниці, Симферополя, Харкова, Києва, Дніпропетровська, Москви, а також «народжені в Україні», а нині – мешканці США, Німеччини, Росії. Сам матеріял розмаїтий і строкатий, у тому числі й за художньою якістю. У поетичній частині – стенографія буденного від Сєрґея Риженкова, афористичне римоване письмо від Павла Гольдіна, Максима Бородіна й Володимира Куп’янського, прозово-поетичні етюди Володимира Старікова, тексти Юрія Литвинова та Євгена Філімонова – поезія, що має історичну й політичну пам’ять (часом пробуджуючи спогади про радянські «дисидентські» «товсті» журнали); стримана, гармонійна поезія Володимира Яськова, яка вступає в особливий діялог із традицією, зокрема у витягах із циклу «Переклади з російської на російську»; та не вельми охайний варіянт «поетичної» мови від Варела Лозового. Свіжістю звучання, злукою сучасности з відчуттям давньої, фольклорної мовної культури вирізняються поезії москвички Марії Стєпанової. Проза часопису так само неоднорідна, хоч і свідчить, що, аби привернути увагу, текст не конче має бути суцільно експериментальним. Це стосується, наприклад, новел Олександра Каменецького (цикл «Почуття невиконаного обов’язку»), Ґаліни Ушакової («Подруги») або повісти Світлани Каминіної «Товариство Паранджистів» – «говорять» вони до читача нетривіяльною мовою і «мислять» зосереджено. Несподіваними виглядають «химерні» тексти-містифікації Андрія Полякова (окрім того, часопис публікує його короткі есеї) та Юрія Акимова, як-от записи в шкільних зошитах, прочитані як література. Ізя Кацман та Леонід Дрознер – автори традиційного штибу. Єдина представлена п’єса (Станіслава Мінакова) за природою свого «гумору» трохи нагадує інтернет-форум, хоч і на такий стиль нині знаходяться любителі. Часопис публікує й декілька науково-популярних текстів: Всеволод Кузнєцов та Любов Нерушева міркують про «конфуціянство» в Гоголя та паралелі між світоглядом Достоєвського й буддизмом; а Юліана Полякова знайомить із російською літературно-художньою журналістикою Харкова ХІХ–ХХ століть.

Друкувати