Друкувати
Четвер, Листопад 15, 2018 - 10:04

«Чтобы музыка была не придумана, а услышана…». Музыка Валентина Сильвестрова. Беседы, статьи, письма

Серпень 2018

Збірник матеріялів про видатного українського композитора Валентина Сильвестрова відкривають короткі тексти-епіграфи його друзів-митців і стаття Маріни Нєстьєвої з аналізом головних творів композитора, написаних у 1970-х роках. Статтю було опубліковано ще 1983 року в Москві, і вона стала чи не першою спробою охопити всю творчість Сильвестрова й знайти до неї слушні підходи. Статтю передруковано без доповнень, попри те, що після її публікації відбулися кардинальні зміни і в суспільстві, і у сприйнятті мистецтва, та й Сильвестров написав відтоді чимало нових творів. Утім, стаття таки актуальна. Авторчині спостереження про універсальний ліризм і філософічність Сильвестрова, його моностиль, схильність до еволюційного розвитку музичного матеріялу, ключову роль підтексту, роботу зі словом у вокальній музиці та багато інших рис стосуються і новіших творів композитора. Немовби продовженням статті є рецензія Нєстьєвої на знакову для Сильвестрова подію – кількаденний фестиваль його музики, що відбувся на початку 1990-х років у російському Єкатеринбурзі.

Наступний розділ розпочинає бесіда авторки з російським поетом Ґеннадієм Айґі, який розмірковує про свого багаторічного приятеля у загальнофілософському і, звісно, поетичному ключі. Від Айґі слово переходить до самого композитора. Бесіди Нєстьєвої із Сильвестровим, доповнені його листами, є найвагомішою частиною книжки як за обсягом (понад дві третини), так і змістовно. Після вступних біографічних спогадів співрозмовники вдаються до загальноестетичних роздумів, зокрема, про природу і долю аванґарду й постмодернізму, анонімність у мистецтві, перебіг творчого процесу, співвідношення в ньому запланованого і спонтанного та про безліч інших проблем на межі філософії та музики. Обговорюють вони і найпоказовіше мистецьке відкриття Сильвестрова – так званий «слабкий стиль», що базується на класико-романтичних ідіомах. Композитор усіляко наголошує ліричну природу своєї творчости, із чим важко не погодитися, втім, із заувагою, що далеко не всі іпостасі лірики йому притаманні. Якщо меланхолійна замріяність, позачасова статичність, ідилічність, тиха душевність стали неодмінними рисами музики Сильвестрова минулих двох-трьох десятиліть, то інші ознаки ліричного мистецтва, як-от образне розмаїття і контрастність, вигадливість, іронічність, бурлеск, трагедійність, технічна віртуозність, композитора не цікавлять, про них він згадує лише для того, аби підтвердити: вони не для нього. Це ж стосується і багатьох інших тем, що їх пропонує Нєстьєва. Хоча Сильвестров говорить про музику багато й охоче, він не є легким співрозмовником, бо найчастіше не відповідає прямо на запитання, а раз по раз звертається думкою до чогось іншого. Дуже скоро читачеві стає зрозуміло, що композитор готовий висловлюватися лише про те, що його напряму бентежить чи захоплює в контексті власної творчости. Серед його улюблених тем – усеосяжна роль мелодії, неповторність і змістова насиченість музичного тексту («персональність», «семантична обов’язковість»), «миттєвість» як початок творчого акту, саморозвиток і «самооформлення» твору, пріоритет слухової роботи й інтуїції, другорядність композиторської техніки (та всього, що походить від інтелекту, – в ньому композитор убачає чи не головну загрозу для мистецтва). Окрім друзів молодости (Арво Пярт, Алєксандр Кнайфель, Альфред Шнітке, Едісон Дєнісов), Сильвестров часто згадує класиків: Баха, Моцарта, Бетговена, Шуберта, Шопена, Шумана, Ґлінку, Чайковського або такі ключові для всіх шістдесятників фіґури, як Шостаковіч, Прокоф’єв, Стравінський, нововіденці, Кейдж, Штокгавзен. Іншого музичного розмаїття композитор ніби не помічає: майже нічого не каже про оперу, балет, про французьку, італійську, англійську, американську чи українську культуру (і минулих століть, і новішу). Поза його увагою і композиторська творчість та виконавське мистецтво сьогодення. А про близькі йому явища він може говорити годинами, нашаровуючи яскраві, дотепні, часом парадоксальні метафори й афоризми. Деякі з них дуже влучні й переконливі, інші є надто суперечливими, однак Сильвестров не схильний обґрунтовувати, ба навіть пояснювати свої означення. Для нього це аксіоми, що не потребують доказів.

Прочитавши цю, з бездоганним смаком видану книжку, розумієш важливу особливість Сильвестрова: хоч би про кого і про що він говорить, насправді свідчить винятково про себе, про власні мистецькі «лінзи». Із його бесід ми навряд чи краще зрозуміємо його улюблених Шуберта чи Шопена або Штокгавзена і Гельмута Ляхенмана, яких він завзято критикує, натомість дізнаємося багато цікавого про особистість самого Сильвестрова. А це дасть змогу пізнати і більше полюбити його музику.

Друкувати