Друкувати
Середа, Вересень 19, 2018 - 06:23

Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до Незалежності

Листопад 2016

Професор історії та директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергій Плохій є одним із чільних сучасних дослідників історії України. Із дев’яти його дотеперішніх книжок українською донедавна вийшло чотири: «Наливайкова віра: козаки та релігія в ранньомодерній Україні» («Критика», 2005), «Великий переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського» («Критика», 2011), «Козацький міф: історія та національне питання в епоху імперій» («Laurus», 2013) та «Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі» («Критика», 2015). Виклад історії України під назвою «Брама Европи», що вийшов торік у нью-йоркському видавництві «Basic Books» і отримав дуже добрі відгуки на Заході, є п’ятою книжкою історика, що побачила світ в Україні.

Метафоричну назву книжки, застерігає Плохій, не варто трактувати як суто маркетинґовий хід, розрахований на західного читача, — а все-таки він є головним адресатом книжки. «Європа є важливою частиною української історії, так само як і Україна — європейської. Розташована на західному краю Євразійського степу, Україна протягом багатьох століть була брамою Європи, — пояснює історик. — Інколи, коли “брама” зачинялася внаслідок війн чи конфліктів, Україна допомагала зупинити іноземні навали зі сходу та заходу; коли ж вона була відчинена, як це найчастіше траплялося в українській історії, вона правила за міст між Європою та Азією, сприяючи обміну людьми, товарами та ідеями».

Плохій писав свою історію у розпал російської аґресії проти України. Без розуміння ж історії країни, новини про яку вже третій рік не сходять зі шпальт газет у світі, наголошує автор, годі збагнути сучасні події, як і витоки теперішнього російсько-українського конфлікту. Один із засадничих посилів історика: сучасна Україна, сучасна українська самосвідомість з усім притаманним їй набором культурних рис є результатом взаємодії двох рухомих кордонів: між евразійськими степами і східноевропейським лісостепом та між східним і західним християнством.

Зосереджуючи головну увагу на українцях «як найбільшій демографічній групі, що стояла за створенням сучасної нації та держави», автор водночас реґулярно вплітає у наратив і сюжети про національні меншини — передусім поляків, євреїв та росіян. Це важливо з огляду на процес формування української політичної нації, що саме відбувається. «Здатність українського суспільства долати зовнішні та внутрішні кордони й узгоджувати ідентичності, створені ними, є головною особливістю історії України, представленої в цій книжці», — наголошує Плохій.

Велику плахту української історії — 2500 років, від Геродота до сьогодення,  — автор розграфлює на двадцять сім розділів і згруповує їх у п’ять частин. Кожен розділ можна читати як окремий завершений есей, а всі вкупі вони становлять longue durée — розлогу та всеохопну розповідь, що спирається на методологію французької історичної «школи аналів» і включає опис широкого спектра зв’язків у суспільстві — соціяльних, культурних, економічних тощо. Відкриває книжку добірка історичних карт, а завершує хронологія, де історію України вмонтовано у світовий контекст.

Український читач, який бодай трохи цікавиться історією країни, не знайде у цій книжці нових несподіваних фактів. Автор натомість мало не на кожному кроці дивує їхніми інтерпретаціями, побудовою причинно-наслідкових зв’язків і висновками, що перетворює читання «Брами Европи» на інтелектуальну пригоду. Окрім того, Плохію властива особлива легкість пера і майстерність оповідача, з вправно розкиданими дрібками філігранної іронії, що робить його тексти легкими й захопливими, — дар, який мають небагато академічних істориків. Також тут слід віддати належне й майстерності перекладача.

Однак у тексті око вряди-годи спотикається об коректорські, а іноді й редакторські огріхи. Приміром, трапляється плутанина з римськими числами на позначення століть, як-от вказівка на другу половину XV століття в розповіді про поділ Галицько-Волинського князівства між Польщею та Литвою замість другої половини XIV. Або ж фігурує середина XVII століття замість XVI, коли йдеться про Люблінську унію і з’ясовується, яка напередодні тієї події була мовна ситуація на новій польсько-литовській межі, що пролягла білоруськими і українськими землями. Трабзон, який козаки пограбували 1614 року, розташовано не на південно-західному узбережжі Чорного моря, а на південно-східному. Недоглядом є твердження, що Іван Мазепа був уродженцем Лівобережної України, бо вже на наступній сторінці його зараховано до переселенців із Правобережжя в Гетьманщину.

Окремо слід згадати непослідовність уживання варіянтів назви Молдова / Молдавія або Молдовське / Молдавське князівство. В історичних публікаціях на позначення країни, що існувала на південний захід від України у 1359–1861 роках, мабуть, варто триматися усталеної в історіографії латинізованої форми Молдавія / Молдавське князівство. Назву ж «Молдова» — зарезервувати для сучасної держави, що охоплює територію лише східної периферії того князівства, зі столицею в Кишиневі.

Ці та інші огріхи, проте, зовсім не применшують вартости українського видання нової книжки Сергія Плохія. Його історія України читається на одному подиху. А головне — «без брому», на що свого часу нарікав Володимир Винниченко.

Друкувати