Друкувати
Вівторок, Вересень 18, 2018 - 18:27

Бэтмен Сагайдачный. Крымско-херсонский эпос.

Лютий 2014

Чергова, вже восьма поетична книжка Алєксандра Кабанова звільняє читача від сумнівів щодо слушности одного з найпростіших означень справжнього поета. Отже, у макрокосмі Кабанова поет – це автор низки поетичних книжок, виданих відомими видавництвами великими накладами, здебільшого у палітурках, а також учасник більшости літературних фестивалів, проведених для певної вікової та філологічної категорії письменників, залежно від мови, носієм (інноватором, архітектором, деконструктором тощо) якої є саме ця непересічна особистість.

Попри плутанину із загальними та особистими ідентифікаціями, російськомовний український поет Олександр Кабанов, на мою думку, посідає в сучасній літературі місце, яке приблизно відповідає місцю Олександра Ірванця в українській україномовній поезії. Окрім належности до одного покоління, їхні твори об’єднує відсутність страху перед соціяльно-політичною тематикою; бажання зафіксувати дійсність не тільки у вишуканих, а й в усіх інших, деколи відразливих, моментах; зрештою, бездоганність поетичних форм, що їх можна було б наводити як приклад у поетичних довідниках. Обох наділено іншою обов’язковою рисою професійного поета: вони вільні у використанні мови, для якої не має існувати явищ, що не надаються до висловлення їх у віршованій формі.

Сучасна російська поезія активно засвоїла кілька речей, невластивих поезії попередньої доби: фізіологічні деталі в еротичних текстах і вживання ненормативної лексики. Поєднання першого та другого тепер не так змушує перечитати «немаґістральні» Пушкінові твори, що започаткували одне й друге в російській поезії, як виштовхує глядача у візуальний простір – почасти сюрреалізму українського розливу, почасти соц-арту, з усіма його парадоксами, поєднанням непоєднуваних елементів, обміном думками з візуальною поверхнею часу, з усіма його рекламами, політичними плакатами, дружніми посиденьками тощо.

Олександрові Кабанову не треба шукати спільної мови зі своїм читачем: його поезія здебільшого ясна та зрозуміла. Навіть там, де поетові йдеться про суто індивідуальні асоціяції, гру слів, метафори, іронію тощо, немає нічого такого, чого не міг би зрозуміти будь-хто з українських чи російських, чи білоруських, коротше кажучи – пострадянських із походження читачів.

Деякі вірші Олександра Кабанова спроможні злякати і відштовхнути того, кому сучасности цілком вистачає і без літератури. В таких випадках, не сміючи відверто зізнатись у відсутності розуміння метафор на зразок «марсіянського сала», було б до речі проаналізувати його творчість із погляду попередньої традиції, наявного контексту, провідних тем у творчості (російська мова, радянське минуле, море, єврейство, Господь, любов, реклама, кохання, самотність, вино, осінь тощо).

Натомість повернутися назад – до котроїсь із поетових книжок – випадає за умов, подібних до цієї:

ты вбегаешь на кухню, услышав раскаты грома,

и тебя встречают люди из горного хрусталя

через те, що взагалі-то зрозуміти іншу людину, в літературі чи поза нею, фактично неможливо, – і саме тому цю процедуру, попри наявність філологічної освіти, ми все життя випробовуємо на ближніх. Спроби розуміння скеровано, по суті, інстинктом, далеким від будь-чого, окрім химерних вимог буття, одна з яких у виконанні Олександра Кабанова звучить просто:

Этот мир любить совсем не жалко, –

вот Господь и любит, не жалея.

Друкувати