Друкувати
Вівторок, Травень 21, 2019 - 22:16

Бавдоліно

Листопад 2016

У своєму четвертому романі відомий медієвіст і семіотик Умберто Еко наново ставить наріжне питання історичної науки: чим, власне, є історія – впорядкованою хронологією вивірених і невивірених фактів, супроводжуваною розлогим коментарем, а чи тільки набором документальних історій, у яких по-різному співвідносяться реальність і вигадка? Задля цього автор, як і в «Імені рози», вибудовує заплутану сітку взаємин «Автор – Оповідач», де історичний фактаж постає перед читачем крізь сприйняття Бавдоліно, геніяльного байкаря й автора буцімто втраченої хроніки, – саме його виклад подій став основою для писання Нікіти Хоніята, який, мовляв, почув це все від самого Бавдоліно під час облоги Константинополя. А за обома літописцями вчувається іронічний сумнів автора, який, певно, недарма походить із тих самих місцин, що й «італійський Мюнхгаузен» Бавдоліно.

Письменник майстерно переплітає всі топоси, тексти й концепти, поміж яких існувала середньовічна людина: Хрестові походи, леґенди та перекази про святий Ґрааль і мітичне Царство Пресвітера Йоана, а також початок нової ери національних літератур, уособлюваний «Божественною комедію» Данте Аліґ’єрі. Бавдоліно – юнак із непересічною уявою й дивовижним хистом до мов – одного дня випадково рятує заблудлого імператора Священної Римської імперії Фридриха I Барбаросу, а відтак мимохідь провіщає Фридрихові успіх у воєнних справах. На знак вдячности втішений імператор забирає чотирнадцятирічного Бавдоліно до себе як названого сина. Саме тут бере початок п’ятдесятирічна «історія» Бавдоліно, в центрі якої опиняється (а радше – ставить себе) персонаж Умберто Еко.

У Парижі, куди відправляють учитися здібного юнака, Бавдоліно знайомиться з майбутніми попутниками й спільниками у справі «священного Ґраалю» й Царства Пресвітера Йоана – Поетом, Бороном, Кіотом, Абдулом і Раббі Соломоном. Чи не кожен із паризьких товаришів Бавдоліно має свого леґендарного прототипа, однак у версії оповідача, природно, саме Бавдоліно спричинився до безсмертної слави кожного зі своїх друзів. Ба більше, саме завдяки його кмітливості Фридрих I урешті підкорив Італію й здобув собі репутацію «монарха від Бога».

«Бавдоліно» Умберто Еко якнайкраще унаочнює первинну тезу «нового історизму»: історія – це лише те, що записано, а в такому разі навіть вигадка може стати правдою, якщо про неї напишуть у хроніках. У такому разі цілком природно виглядає фінал роману, де автор відверто порівнює себе зі своїм персонажем, «брехуном», імовірно, натякаючи, що його роман, як і кожний художній текст, – не більша вигадка, аніж писання середньовічних літописців.

Друкувати