Друкувати
Понеділок, Листопад 19, 2018 - 22:00

Баба Пріся та інші герої

Травень 2016

До книжки увійшли три п’єси українського драматурга Павла Ар’є 2010–2013 років: «На початку і наприкінці часів», «Слава героям» і «Людина у підвішеному стані». Усі твори об’єднує авторова настанова на творення проблемного театру, який так чи так міг би привертати увагу потенційного глядача до малопроговорених, незручних аспектів повсякдення. Водночас тяжіння до інакомовлення та прагнення надати універсального виміру буденним, приземленим темам подекуди викликає в читача змішані почуття. Холодний аналіз непривабливих аспектів дійсности в поєднанні з фарсом, трагікомізмом і містикою (доволі традиційними засобами для театру, зокрема й українського) змушують думати про драматургію Ар’є як про явище «перехідного періоду» або як про химерний синтез нового і старого на українській сцені.

Напевно, найцілісніша п’єса книжки — «На початку і наприкінці часів» — подає картину існування родини у тридцятикілометровій зоні відчуження навколо чорнобильського атомного реактора. Люди «в зоні» живуть цілком ізольовано від «нормального» світу, проте якщо Вовчик і його мати ще відчувають прагнення повернутися до того світу, то баба Пріся свідомо асоціює себе лише з покинутою землею, яка парадоксально дає їй сили для виживання. Образ баби Прісі — це тип українця, яким він сам, напевно, хотів би себе бачити. Головний «козир» цього типажу — вміння перетворювати власні вади й нещастя на зброю, а не лише мовчки потерпати від них. Утім, над родиною «в зоні» тяжіє фатум, і попри всі зусилля та хитрощі баби-ворожки, попри її бойовий оптимізм, трагічної розв’язки не уникнути.

У п’єсі «Слава героям» Ар’є звертається до розтиражованої в медіях, проте так і не відрефлексованої художньо проблеми «двоукраїнськости», яку в драмі втілюють постаті ветерана УПА Остапа та ветерана Червоної армії Андрія. Чоловіки завершують життєвий шлях на сусідніх ліжках у госпіталі для ветеранів. У їхній свідомості ще присутні химери ідеологічного протистояння, які самим героям здаються важливішими за будь-що, в той час як головними проблемами реального світу довкола них є бідність, байдужість і корупція. Трохи об’ємнішою за майже всуціль карикатурні образи ветеранів є постать Остапової онуки Ганни, яка від наївности та покори еволюціонує до усвідомлення потреби протистояти жорстокому довкіллю його ж засобами, відкинувши ілюзії. Утім, декларативний монолог Ганни наприкінці п’єси псує враження від загалом добре продуманого сюжетного задуму.

«Людина у підвішеному стані» — це похмурий ґротеск-замальовка з театрального життя, яку автор обрамлює міні-притчею про становище людини у сучасному суспільстві (власне, перебування у «підвішеному стані»). Однак логіку зв’язку між цими складовими частинами п’єси, окрім як на суто формальному рівні, добачити складно. Від притчевости чекаєш поглиблення основного сюжету чи вказівки на множинність варіянтів його інтерпретації; натомість тут прив’язка експозиції до основної дії здається механічною. Виникають проблеми і зі сприйняттям основного сюжету: акторів провінційного театру експлуатує та шантажує режисер, згодом через нещасний випадок уся театральна трупа гине, проте й надалі з’ясовує стосунки з режисером у тому-таки театрі — вже по смерті. Відтак виявляється, що всі ці події — зла вигадка театрального завліта. Постає питання: про що йдеться авторові? Про специфіку стосунків між експлуататором і жертвами, про екзистенційну розгубленість людини, яка усвідомлює свою смертність, про втрату будь-якої — моральної чи естетичної — терапевтичної ролі театру в суспільстві? Сказати складно, втім, не виключено, що автор прагнув саме цієї неоднозначности.

Друкувати