Друкувати
Вівторок, Листопад 20, 2018 - 10:20

Автопортрет, інтерв’ю, публікації різних літ, історія їх рецепції та інтерпретації, memoria

Січень 2014

У передмові до ще одного збірника праць Наталі Кузякіної та публікацій про неї, підписаного до друку через два місяці після «Траєкторій доль», укладачка видання, одеська філологиня Валентина Саєнко, відзначає, що його вихід є виконанням «заповіту» великого прихильника творчости Наталі Кузякіної, знаного одеського публіциста Бориса Дерев’янка, який трагічно загинув у серпні 1997 року.

Звісно, у двох виданнях є збіги. Продубльовано і деякі праці самої Кузякіної, і статтю Ірини Волицької «Уроки Наталі Кузякіної», написану до 80-річчя від дня її народження. Повтори не творять критичної маси, але дають привід сприймати обидві книжки як сіямських близнюків.

На цьому, однак, спільність вичерпується, бо Володимир Панченко зумів зробити з написаних у різні роки праць Кузякіної цілісний і послідовний текст, натомість дрогобицько-київсько-одеський збірник виглядає, на жаль, таким собі невпорядкованим напівфабрикатом. Відчуття нелогічности і фраґментарности опосередковано посилює й двомовність книжки, бо незрозуміло, чому упорядник віддає перевагу мові першодруку (нерідко це переклад), а не авторського тексту.

Перший розділ, маючи аж три складники у назві: «Автопортрет. Інтерв’ю. Відповіді на анкети», містить, якщо не рахувати тексту-епіграфа (біографії Кузякіної з довідника «Митці України»), всього два (!) тексти – чи не замало для цілого розділу? «Автопортрет» (він же «відповіді на анкети») 1990 року містить згадку про інтерв’ю журналові «Україна» 1989 року, але опубліковано їх чомусь у зворотній послідовності.

В другому розділі з уже чотирискладовою назвою «Драма як рід літератури: Теоретичні аспекти. Мистецтво режисури. Театрознавчі студії» про всяк випадок намішано всього потроху. П’ять статтей 1965–1994 років розміщено, знов-таки, без дотримання хронології. Йдеться про специфіку викладання української драматургії у рамках шкільної програми («Про художню своєрідність драматичних творів»), природу ліричної драми на матеріялі хрестоматійних п’єс «народів СРСР» («Тайны лирической драмы»), педагогічний аспект діяльности Леся Курбаса («Воспитать ученика!»), спадкоємність режисерських поколінь («Олександр Довженко та Лесь Курбас»), історичний аспект театральних творів Алєксандра Блока та огляд здійснених за ними вистав («Лирические драмы Александра Блока и театр»). В чотирьох із п’яти текстів домінує педагогічний мотив, але в назву розділу він не потрапив.

Із трьох статтей 1970-х років, що ввійшли до третього розділу «Українська класика. Лесезнавчі студії», дві справді відповідають заявленому ракурсові, а третя є рецензією на виставу заньківчан за романом «Прапороносці» Олеся Гончара (в інсценуванні Сергія Данченка і Богдана Анткова).

До розділу «Творчість Миколи Куліша» могло б і не бути претензій, якби статті на цю саму тему не траплялися і в інших частинах збірника. Адже саме Куліш – наскрізний герой розділів «Україністика XX століття: Відкриття архівів» та «Одеса в житті і творчості Миколи Куліша» (в якому всього дві публікації).

Під загальну назву «Персоналії драматургів» заверстано три тексти про Івана Кочергу (ювілейний нарис «Рух і контрасти» 1971 року, «Іван Кочерга – театральний критик» 1969-го та «“Свіччине весілля” Івана Кочерги» 1968-го) та два архівного характеру фраґменти: «врізка» до публікації щоденникових записів Івана Дніпровського без самої публікації, де йдеться знову ж таки головно про Миколу Куліша, а також «Листи І. Дніпровського до Льва Толстого» – вступний коментар і текст листів, однак без зазначення першодруку.

Попри те, що чимало праць Кузякіної можна вважати компаративними (дослідниця охоче порівнює творчі постаті, а в театральних рецензіях полюбляє аналізувати по дві або й більше вистави), лише чотири з них увійшли до розділу «Русистика. Компаративні студії»: літературознавчі нариси «Михаил Булгаков и Демьян Бедный», «По следам Меф. Ис. Тоффеля» (обидва 1988) та «Изгнание Дон-Кихота» (1992), де йдеться про історичний контекст п’єси Анатолія Луначарського «Освобождённый Дон-Кихот», а також «подвійна» театральна рецензія «Поговорим о Дон Кихоте» – на мхатівську виставу «Дульсинея Тобосская» за п’єсою Алєксандра Володіна та виставу франківців за американським мюзиклом «Людина з Ламанчі» (русистика?). Один рецензійний огляд вистав (фестивалю, організованого СТД) та дві рецензії на книжки («Українська драматургія початку XX ст.» О. Ставицького, «Розповідь про неспокій» Юрія Смолича) складають розділ «Рецензії Наталі Кузякіної на книги і театральні вистави». І знову запитання: хіба їх у збірці тільки три? Чому ж саме ці?

За цілком радянським принципом «хто не з нами, той проти нас» розподілено тексти у розділі «Рецепція та інтерпретація публікацій Наталі Кузякіної: Pro – Contra»: вісім позитивних, після цього стаття «Народжена Україною», через яку 1967 року Наталя Кузякіна втратила роботу, відгук на неї в «Літературній Україні» та, раптом, набагато давніший неґативний відгук на «Нариси української радянської драматургії». Втім, публікація Галини Дутчак «Вчена рада рішуче засудила...» повертає до 1967 року. Проте хоч би яким абсурдним був цей рік у житті Кузякіної, допис Дутчак в контексті збірки виглядає абсурдним не менше: «врізка» розпочинається зі слів «11 вересня виповнилося 75 років з дня народження <...> Наталі Кузякіної» (чому 11 вересня, якщо 5-го? а якщо 75, то де посилання на публікацію 2003-го?), далі подано службову автобіографію Кузякіної 1962 року та цілком притомну характеристику, що її видав дослідниці колишній працедавець для влаштування на роботу в Київський театральний інститут, причому обидва документи ніяк не проливають світла на сутність конфлікту.

Прикінцевий розділ «Memoria» мав би, за логікою, містити лише посмертні публікації про дослідницю, а тут, поряд із некрологами Бориса Дерев’янка й Ірини Волицької та спогадом (без дати й жодних посилань) Ольги Ванютіної, – прижиттєва ювілейна ода, яку 1988 року надрукував у «Літературній Україні» Станіслав Тельнюк.

Книжка страждає й від довільних підкреслень фраґментів текстів – у половині випадків без зазначення, хто саме його зробив (можна сміливо припустити, що упорядниця). А головне – від браку справжнього наукового коментаря, що мав би постфактум виправляти очевидні помилки, зводити до спільного знаменника суперечливий фактаж і, власне, надати справжнього сенсу передрукові вже колись опублікованого й не лишати читача в стані безсилої розгублености на межі роздратування.

Лише кілька прикладів. Наталя Кузякіна, нагадаємо, народилася 1928 року. У передмові Валентини Саєнко на с. 5 читаємо: «у 18 років закінчила екстерном з відзнакою Київський університет», а в передрукованій на с. 27 довідці з «Митців України»: «Закін. 1948 Київ. ун-т». У тих же ж «Митцях» про викладацьку роботу Кузякіної сказано: «з 1972 – Ленінгр. ін-ту т-ру, музики та кінематографії» [27], а в статті Ірини Волицької: «в 1973 р. стала професором Ленінградського інституту театру, музики та кінематографії» [521]. Також «Митці» подовжують строк роботи Кузякіної в ІМФЕ ім. Рильського до 1968 року, але ні упорядницю, ні наукового редактора збірника Сергія Гальченка це, вочевидь, не бентежить.

Варто наголосити ще один принциповий момент. Часто-густо сучасні апологети Наталі Кузякіної спеціяльно чи мимохіть зводять її театрознавчі та літературознавчі заслуги до «приниження» драматургії Олександра Корнійчука й тим самим чинять те, з чим усе життя боролася дослідниця: будують наукові кар’єри на політиці. Кузякіна, вочевидь, була мудрішою за своїх безапеляційних однодумців: визнавала незаперечний талант Корнійчука, вважаючи, що винищення у 1930-х його потужних колеґ і формування безконкурентного мистецького середовища дошкульно вдарили й по «головному українському драматургу», що не став тим, ким міг би стати. Натомість Кузякіна, всупереч примхам долі та попри властивий їй до кінця життя юнацький максималізм, цілком відбулася як науковець – насамперед тому, що не боялася соромитися себе-колишньої, долати світоглядну інерцію та працювати над власними помилками. Незайве свідчення цього – 214 позицій наведеного наприкінці видання «Бібліографічного покажчика праць Н. Б. Кузякіної» (упорядник Л. Бур’ян). До нього можна було би зробити низку дрібних зауважень – але, зрештою, добре й те, що він є.

Друкувати