Друкувати
Середа, Вересень 26, 2018 - 03:29

ARCHE

Листопад 2016

Темою цього числа білоруського журналу є формування австрійської культурної та політичної нації впродовж XX сторіччя.

Корінний віденець Стефан Цвейґ у своїх мемуарах «Учорашній світ: Спогади европейця» змальовує останні десятиліття Австро-Угорської імперії як «золоту добу надійности» – саме тоді стабільність стала опієм для західноевропейців. Проте наприкінці 1918 року стара імперія розпалась, і держави-переможці у Першій світовій війні, пише Зузана Полачкова, примусили парламент Німецької Австрії проголосити незалежність Австрійської республіки. Так з’явилася держава, «якої ніхто не хотів», бо чимала частина її населення прагнула приєднання до Німеччини. Роберт Музиль у нарисі «Буриданів австрієць», переклад якого подає часопис, описав вагання типового громадянина Першої Австрійської республіки: йому несила вибрати між Австрією та Німеччиною, і він «пробує дилему ще й носом – на запах духовности», сподіваючись вибудувати свою ідентичність на підмурівку культури.

Перша Австрійська республіка проіснувала до нацистського аншлюсу 1938 року. Її незалежність було відновлено 1955 року, нагадує Зузана Полачкова, знову під тиском держав-переможців, тепер уже у Другій світовій війні. Самостійність і нейтралітет Другої Австрійської республіки стали передумовами її денацифікації – приблизно так через 36 років відновлення незалежности Білорусі та України мало би забезпечити їм декомунізацію.

Однак ця надмірна залежність від впливу зовнішніх чинників, вважає Роберт Менасе, перетворила Австрію на «Країну без властивостей» – за аналогією із героєм незавершеного роману Роберта Музиля «Чоловік без властивостей». Однією із засад австрійської національної ідентичности Менасе вважає гасло «і нашим – і вашим». Ця ментальна суперечливість відбивається навіть у державних символах: австрійський герб – імперський орел зі серпом і молотом у лапах, забарвлений у німецькі національні кольори (чорний, червоний, золотий), прапор має австрійські національні кольори (червоний, білий, червоний), а основою гімну є «Масонська кантата» Вольфґанґа Амадея Моцарта.

Про австрійську літературу останніх 100 років дають певне уявлення оповідання Франца Кафки («Не сподівайся!») та Клеменса Зетца («Молочне скло»), новели Артура Шніцлера, есеї Інгеборґ Бахман («Юнацтво в одному австрійському місті») та Томаса Бернхарда («Монтень»), уривки з романів Йозефа Рота («Марш Радецького»), Еви Менасе («Новий початок») та Ельфриде Елінек («Діти мертвих»). Розділ «Поезія» вміщує цикли віршів «Плач за Антиноєм» Райнера Марії Рильке, «У лісовому краю» Теодора Крамера та «Альпійське марення» Фридерике Майрокер.

Число завершує розділ «Білоруська Австрія». У ньому історик Алєг Гардзієнка розповідає про білорусів, які у другій половині 1940-х років переховувались у західних зонах окупації Австрії від вивезення до радянських концтаборів, письменник Альґерд Бахаревіч і поетка Вальжина Морт згадують своє перебування у місті Ґраці, а славіст Герман Бідер оповідає про свої студії з білорусистики.

Друкувати