Друкувати
П'ятниця, Травень 24, 2019 - 00:56

Антиклімакс

Грудень 2018

Основні особливості творчої манери українського прозаїка Богдана Жолдака, кілька десятків нових оповідань якого склали збірку «Антиклімакс», вельми влучно окреслив у передмові до неї Олександр Ірванець: «В його творчості дійсно відбилась наша розхристана й неструктурована епоха. Ця розхристаність-розгубленість ляканого-переляканого індивіда українського роду справді знайшла своє відображення в мові. І Богдан Жолдак (а за віком він усе ж таки трохи старший від нас, вісімдесятників) першим це зрозумів. І, як чоловік мудрий, не став із цим явищем боротися, а взявся його фіксувати. Не задля того, щоб узаконити, а для того, щоб зберегти. Тобто, він сильніше за всіх тих борців вірить, що колись-таки цей ненависний для одних і люблений іншими суржик буде подолано, наш народ заговорить своєю мовою, – а його твори лишаться таким собі пам’ятником епохи. Й будуть незрозумілими, і тлумачитимуться дослідниками, і перекладатимуться тогочасними інтерпретаторами (при цьому нещадно перебріхуючись), як сьогодні Шекспір і “Слово про Ігорів похід”».

Утім, до нової книжки ввійшов лише один текст, написаний суржиком: «Мініапокриф із циклу “Прощавай, суржику!”». Але «розхристаність-розгубленість нашої епохи» відбилася її у «несуржикових» творах Жолдака. І якщо певній категорії читачів (а їх, певно, більшість) його оповідання концентрованим струменем навіюють саме той нестерпний настрій «метафізичної безпритульности», абсурду й суцільного непорозуміння кинутої-у-світ і зацькованої ним сучасної людини, то іншим чительникам – і особливо авторові – гумор (нехай часами чорний), анекдотичність і гуморесковість тих оповідань, навпаки, допомагає боротися з почуттям безпомічности.

Друкувати